Тиша, що говорить голосніше

Вона сиділа за столом. Робота завершена, але відправляти її вона не поспішала. Монітор ноутбука підсвічував її обличчя, а на екрані світилася печатка із символом.

Рука Міри тримала олівець, і вона монотонно виводила цей символ на папері. Ніби намагалася довести його лінії до ідеалу.

У якийсь момент рука почала відтворювати його настільки точно, що Міра ніби відпустила контроль. Вона просто дозволила цьому відбуватись.

І раптом — інше бажання.

Рука повела інакше.

Щось подібне… але не те.

Нове зображення. Новий символ.

— Дуже добре… тепер їх два, — здивовано промовила вона.

— Я з одним не розібралася. Що мені робити з двома?..

Вона не встигла договорити.

Пролунав дзвінок у двері.

Міра здригнулася — здивована і трохи налякана. Повільно, з ледь відчутною невпевненістю, вона підійшла до дверей і глянула у вічко.

На порозі стояв чоловік. Молодий. І… трохи дивний.

— Хто ви? — запитала вона, трохи запинаючись.

— Доброго вечора. Прийміть, будь ласка, доставку продуктів, — спокійно відповів він.

Міра на мить задумливо глянула на стіл, де світився ноутбук, потім знову на двері.

— Боже… доставка. Точно, — розгублено сказала вона.

— Вибачте, будь ласка. Я зовсім про неї забула.

Вона відчинила двері.

— Нічого, це не вперше, — відповів хлопець, простягнув пакунок і, додавши: — Гарного вечора, — пішов.

— Дуже дякую… — сказала вона вже йому вслід.

Двері зачинилися.

А відчуття — залишилися.

Нові.

Інші.

Відчуття…