Відлуння

Міра відповіла на повідомлення і відразу отримала всю необхідну інформацію щодо нового робочого завдання.

Пробігши очима документ, вона зрозуміла, що робота з перекладу затягнеться на добрих два дні.

Вона зібралася з думками, ліниво потягнулася перед ноутбуком, розуміючи, що за хвилину робочий процес затягне її надовго.

Це була якась наукова праця з технічними термінами — не надто цікава, що створювало додаткову напругу.

Взагалі Міра любила свою роботу — не тільки за свободу, яку вона їй давала, а й за сам процес. Дуже часто їй приходили замовлення на цікаві твори й незвичайні статті. Вона занурювалася в текст і навіть не помічала, як минав час.

Так було і цього разу. Тіло почало подавати ознаки втоми, коли сонце поволі сідало.

Луна була напрочуд спокійною кішкою, але, мабуть, і вона вже відчула потребу в увазі своєї хазяйки. Щоб якось привернути її увагу, вона скочила на стіл і почала тертися об ноутбук.

— Луна, рідненька, ще трошки… ще один абзац — і все, обіцяю, я зроблю перерву, — лагідно, але поспіхом промовила Міра.

Кішка ніби все зрозуміла: сіла перед Мірою і кристально дивилася на неї, ніби перевіряючи її обіцянку.

Міра ще кілька хвилин працювала, а коли завершила абзац, уважно подивилася на Луну, потім на екран, ніби вагаючись. Потім знову перевела погляд на кішку…

— Ну добре, добре, — з легкою усмішкою відповіла вона.

Міра поволі відсунулася від столу, зробила кілька розминочних рухів руками й попрямувала до холодильника. Луна з радісним нявканням теж зіскочила зі столу слідом за своєю хазяйкою.

— Так, що тут у нас…

З цими словами Міра відчинила холодильник і оцінювальним поглядом пройшлася по полицях.

— Уф… не густо. Але щось вигадаємо.

Вона зробила собі простий салат із того, що було, а Луні насипала її консерву. Разом вони повечеряли в тиші — і чомусь це відчувалося дуже спокійно і напрочуд приємно.

У такій тиші поневолі починаєш чути власні думки. Міра зауважила, що прокручує в голові одну фразу з тексту й сама не розуміє, чому вона так засіла.

— Імпульс не зникає, він дає силу іншому процесу…

— Силу іншому процесу… — повторила вона вже вголос, ледве чутно.

Концентрація уваги вже покидала її, але вона вмовила себе ще на кілька абзаців. Завершивши запланований обсяг роботи, Міра радісно, але втомлено перекотилася на ліжко і просто відключилась.

Вранці вона прокинулася з дивним відчуттям — ніби щось не давало їй спокою.

Міра дивилася на стелю і намагалася пригадати…

Сон. Їй снився дивний сон. Що це було?

— Силу іншому… Боже, я точно вчора перепрацювалась.

Промовляючи це, вона нервово закрила очі долонями.

І в цей момент її накрило знайоме відчуття…

Темрява. Прохолодне повітря торкалося її шкіри. Її руки нервово когось тримали.

— Не можна дозволити, щоб сила перейшла не в ті руки. Цього не можна допустити…

Голос звучав тихо, але з напругою.

Різкий крик яструба повернув Міру в реальність.

Вона різко схопилася і, напівсидячи в ліжку, намагалася прийти до тями.

Підвівшись, вона вже у ванній, із щіткою в зубах, почала говорити до себе:

— Окей. Один раз — випадковість, так, Луна?
— Два — співпадіння… гаразд.
— Три… що це, блін, за історія?!

Роздратовано Міра відклала щітку і пішла готувати каву.

Вона потребувала відповідей — зараз як ніколи раніше. Але добре розуміла: спершу треба завершити проєкт.

Фраза з тексту, яку вона повторювала вчора, підштовхнула її не просто перекладати, а намагатися зрозуміти сенс написаного. Абзац за абзацом… але марно. Нічого.

Вона відчула тишу. Але не ту, що приносить спокій — а ту, коли тебе залишають у порожній кімнаті з обірваним на півслові діалогом. Стан, коли ти одночасно розумієш і не розумієш.

Другий день роботи промайнув ніби в одну мить. Навіть Луна, здається, відчувала той легкий розпач, що пронизував кімнату — вона просто була поруч і час від часу терлася об ногу Міри.

— Я майже завершила… — подумки сказала Міра і притулилася чолом до столу.

Кілька секунд — і знову погляд на монітор.

Останнє речення.

Роботу майже завершено.

У грудях з’явилося полегшення, і погляд ковзнув трохи нижче тексту, де виднівся штамп — підтвердження якоїсь юридичної фірми чи Бог знає чого.

І в ту ж мить тіло Міри пронизало гарячим струмом. Серце різко пришвидшило ритм.

Символ.

Той самий.

У самому центрі печатки.

— Цього не може бути… — перше, що вислизнуло в неї.

— Але є… — вже тихіше, чи то з важкістю, чи то з дивним полегшенням відповіла вона сама собі.

Вона не розуміла.

Але відчувала.

І найгірше — вона не хотіла бути в цьому одна.