Відкладені пошуки

Жовто-золотаве сонце почало заливати кімнату, додаючи предметам якоїсь дивної розкоші.

Світло поволі прокрадалось, поки не торкнулось сплячого обличчя Міри.

Ще кілька хвилин вона витримувала цю паузу — і нарешті розплющила очі.

Вона обожнювала ранкове сонце і каву.

Ще кілька тижнів тому вона б без вагань вискочила з ліжка, щоб насолодитись цим моментом так, як любила.

Але зараз у ній відбувалась боротьба — між бажанням і тілом.

Міра ще трохи полежала, ніби спостерігаючи, хто переможе.

А потім взяла тайм-аут і, як справедливий рефері, сказала собі:

— Я насолоджуюсь сонцем тут. Каву — пізніше.

Коли магія світла почала повільно зникати з кімнати, Міра підвелась і повернулась до свого ранкового ритуалу.

За хвилину її рука потягнулась до телефону.

Вона увімкнула улюблений трек — і почала рухатись.

Це важко було назвати танцем.

Але їй це не заважало.

Її тіло вигиналось у різні боки, створюючи дивні форми.

Луна дивилась на свою хазяйку здивовано і трохи насторожено.

І це було не дивно — такого перформансу вона від неї не очікувала.

Міра влаштовувала такі “танці” не часто.

Але вони завжди підіймали їй настрій.

Випивши каву і швидко зробивши собі бутерброд, вона попрямувала до ноутбука.

Вона сіла з наміром знайти хоча б якусь інформацію — щось, що дало б мінімальну відповідь на її питання.

Але щойно екран засвітився, на робочому столі з’явилось повідомлення.

— Доброго дня, Міра. У нас для вас є робота. Дуже важливе замовлення на переклад тексту. Потрібно виконати швидко, але оплата вас зацікавить…

Міра кілька секунд мовчки дивилась на екран.

— Зрештою, нам треба за щось жити, Луна, —
промовила вона, не відводячи погляду.