Знайоме відчуття

Наступні кілька днів пройшли надто спокійно і невимушено. Міра більшість часу відпочивала і майже не виходила з дому.

В якийсь момент у пам’ять увірвалась Марія, і Міра відчула раптове, майже імпульсивне бажання змінити обстановку.

— Невеличка подорож… от що мені зараз потрібно, — спокійно промовила вона до себе.

Рука потягнулась до телефону, і вже за хвилину Марія відповіла.

— Алло, привіт! А я вже думала, ти не подзвониш.

Веселий тон у її голосі пролунав як незаперечне запрошення.

— Трохи справ зібралося, але зараз мені не завадить розвіятись, — відповіла Міра, і на її обличчі з’явилась легка посмішка.

Вони домовились про зустріч, обговорили дорогу і місце, куди потрібно було дістатись.

Тепер думки Міри зайнялися підготовкою. Вона зібралась без поспіху, потурбувалась про їжу для Луни, ще раз глянула у дзеркало і, з легким хвилюванням, вискочила з квартири.

Сіла у свій автомобіль, налаштувала маршрут, завела двигун і рушила в дорогу.

Вона любила поїздки. Любила свій автомобіль. Дорога її не виснажувала. Іноді приходили думки, іноді — просто тиша і рух.

У якийсь момент Міра помітила, що загорілася лампочка палива.

— Залізобетонний знак, що нам треба на заправку, — якось дивно вирвалась у неї ця фраза.

Вона звернула на першу ж станцію, яка трапилась по дорозі.

Заправивши машину, Міра попрямувала всередину, щоб розрахуватись.

— Вибачте… я вас не розумію… ось це скільки… секундочку… не знаєте, це далеко?.. Ні… не розумію…

Якийсь чоловік намагався щось пояснити касиру ламаною мовою.

Іноземець — з легкою іронією і співчуттям подумала Міра.

Він виглядав розгубленим і від цього ще більш незграбним.

Міра лише краєм ока його вловила — вона швидко зайшла між прилавками взяти води. Спека сьогодні була неймовірна.

У той момент, як чоловік поспіхом вискочив із магазинчика, Міра підійшла до каси.

І раптом помітила на підлозі гаманець.

— От бідолага…

Подумала вона, ледь усміхнувшись.

Підняла його, щоб віддати касиру — може, той здогадається, хто загубив.

І в цю ж мить щось привернуло її увагу.

З гаманця трохи виглядала візитка.

На ній був символ.

Дивний. Незвичний.
І водночас — до болю знайомий.

Міра завмерла на секунду довше, ніж потрібно.

Де я це бачила?.. Де?

Відчуття було настільки чітким, що його неможливо було ігнорувати. Але відповіді не було.

Вона повільно простягнула гаманець продавцю, майже не відводячи погляду.

— Це, мабуть, загубив той іноземець. Візьміть, раптом повернеться.

Розрахувавшись за бензин і воду, Міра повільно рушила до виходу.

На секунду затрималась і озирнулась.

Ніби чекала, що щось має відбутись.

Але все залишалось звичайним. Спокійним.

Вийшовши на вулицю, вона оглянула заправку.

Нікого.

Міра зробила глибокий вдих і пішла до машини.

Вона їхала дорогою. Несподівано небо нахмарилось, і з нього майже миттєво почав падати дощ.

Спека змінилась прохолодою. Повітря стало густим від пари, що підіймалась із нагрітої за день дороги.

Вона просто їхала.

З дому Міра виїжджала одна…
а зараз — ніби вже інша.

Без думок.
Але з відчуттям.

Міра на диво навіть не заглядала у маршрут. Ніби й так знала, як туди дістатись.

Вона перевела погляд трохи вбік траси — і завмерла.

Неймовірний захід.

Хмарне небо і сонце, що повільно ховалось за горизонтом, зібрали в собі всі відтінки фіолетового і рожевого.

Кольори ніби рухались, змішувались, дихали.

Міра дивилась довше, ніж потрібно.

І вперше за цей час зрозуміла:

вона почала помічати не думки.

Відчуття.

Міра зменшила швидкість і плавно звернула на узбіччя.

Дощ ставав густішим. Краплі ритмічно стукали по лобовому склу, розмиваючи обриси дороги.

Вона заглушила двигун.

Усередині стало тихо.

Лише дощ і приглушене дихання простору навколо.

Міра не рухалась. Просто дивилась вперед, туди, де небо ще зберігало останні відтінки фіолетового і рожевого.

Ніби хотіла запам’ятати цей момент.

Не очима.
Глибше.

Телефон тихо завібрував.

Вона повільно перевела погляд на екран.

Марія.

— Алло?

— Мір… слухай, мені так незручно… тут трохи змінилось, я, здається, не зможу зараз… — голос Марії був винуватий, трохи розгублений.

Міра мовчала кілька секунд, дивлячись крізь скло, за яким дощ розчиняв усе знайоме.

— Я розумію, — тихо відповіла вона. — Все добре.

— Ти не злишся?

Міра ледь усміхнулась.

— Ні. Все нормально.

Вона завершила дзвінок і поклала телефон поруч.

Жодного розчарування.

Жодного бажання щось змінити.

Ніби цей день і не мав закінчитись інакше.

Міра відкинулась на сидіння і на мить заплющила очі.

Рука сама знайшла кулон.

Теплий.

Знайомий.

Вона провела пальцями по його поверхні і знову відкрила очі.

Дощ трохи стих.

Світ навколо здавався іншим.

Або… це вона почала змінюватись.

Міра ще трохи посиділа, не поспішаючи повертатись у дорогу...