Несвідомо

Реальність почала повертатись у життя Мірабель.
Думки стали спокійнішими, але з присмаком чогось невідомого…
чогось, що вже достатньо міцно оселилося в її грудях.
— Луна, нам треба завершити роботу, — повідомила Мірабель кішці, ніби це її власний секретар.
Та ніжно замуркотіла, м’яко стрибнула на ліжко, зробила кілька масажних рухів лапками й вмостилась клубочком.
— Ну от…
Зітхнула Міра.
— Я зрозуміла, помічниця з тебе ще та…
Міра налила собі горнятко кави й сіла за ноутбук.
— Ну що ж, за роботу. І сьогодні ніяких відмовок, Мірабель, — пробурмотіла вона собі під ніс.
Вона сиділа за ноутбуком, намагаючись нарешті закінчити затягнуту роботу.
Іще пару абзаців…
подумки сказала собі, прокручуючи курсор миші.
У якийсь момент увага розсіялась.
Вона задумалась.
Просто випала з процесу — ніби на секунду відключилась.
І раптом помітила:
її рука вже тримає олівець.
На столі лежав клаптик паперу,
і на ньому — лінії.
Нерівні. Дивні.
Символ.
Міра завмерла.
Вона не пам’ятала, коли почала це малювати.
Кілька секунд просто дивилась на нього,
намагаючись зрозуміти, що це взагалі таке.
Потім відклала олівець
і повернулась до роботи.
Ніби нічого не сталося.

Робочий процес йшов повільно і спокійно.

Аж раптом.

— Браво… Міра.
Спочатку тихо.
А потім голосніше:
— Браво!
Луна різко підскочила на ліжку, здивовано глянувши на неї.
— Ми це зробили…
Усмішка сама з’явилась на її обличчі.
Не стримана. Жива.
Вона швидко підвелась, підійшла до кішки й почала гладити її за вушком, трохи хаотично, ніби не могла зупинитись.
— Уявляєш? Ми таки це зробили…
Луна замуркотіла, потерлась об неї, ніби приймаючи цю маленьку перемогу.
Напруга почала відпускати різко.
Майже фізично.
Наче щось довго стиснуте всередині раптом розжалось.
Міра видихнула.
Глибоко.
Тепле, м’яке тільце поруч
заспокоювало.
Думки розчинялись одна за одною.
І вона навіть не помітила, як заснула.