Відпустити

Наступного дня Міру все ще тримали думки.
Вже не такі хаотичні, але не менш нав’язливі.
Питання, яке засіло в її голові:
Що саме відчути?
Що саме?..
Відповідь ніби кружляла десь поруч,
але схопити її вона не могла.
Щоб якось відволіктись, вона вирішила прогулятись.
Та й холодильник майже спорожнів.
Треба купити продукти.
Буденні справи зазвичай допомагали відволіктись.
Вона склала список і вирушила до магазину.
Крокуючи знайомими вулицями,
які вже давно не потребували уваги,
Міра знову поринула в думки.
— Вам потрібно навчитись слухати…
Пролунав у голові голос.
І тепер це слово повторювалось:
Слухати…
Слухати…
Слухати…
Раптом її ніби вирвало з думок.
Проходячи повз якусь пару,
вона почула, як жінка роздратовано сказала:
— Та відпусти вже!
Відпусти?..
Саме так.
Відпусти.
Якщо не можеш зрозуміти —
відпусти.
Чому вона так подумала — Міра не знала.
Але це відчувалось правильним.
Магазин був уже зовсім поруч.
І щойно вона переступила поріг,
стало трохи легше.
Список продуктів, полиці, знижки —
все затягнуло її в простий, знайомий процес.
Проходячи повз вітрину з тістечками,
Міра раптом почула знайомий голос.
Вона обернулась.
— Марія?..
— Міра!..
Їхні голоси прозвучали майже одночасно.
Марія була її подругою ще зі студентських років.
Колись вони були дуже близькі,
але життя розвело їх у різні боки.
Марія вийшла заміж і поїхала за кордон.
— Яким дивом ти тут? — здивувалась Марія.
— Довга історія… — усміхнулась Міра. — А ти?
— Та сама історія. Я тут проїздом.
Марія швидко глянула на годинник.
— Слухай, може якось зустрінемось? Посидимо, згадаємо студентські роки. Я живу в іншому місті, але це всього кілька годин звідси.
— Гарна ідея… — відповіла Міра. — Давай домовимось.
Вони швидко обмінялись номерами.
— До зустрічі! Чекаю на твій дзвінок! — кинула Марія, вже поспішаючи.