Тиша між думками

Міра була трохи втомлена.
Думок — трохи більше, ніж потрібно.
Тіло і розум ще намагались втримати звичний ритм, звичний спосіб життя.
Ніби все має залишитись таким, як було.
 

Але десь глибше…
Вона вже відходила від цього.
Щось інше повільно, але вперто перетягувало на себе її увагу.

Вона сіла за ноутбук щоб завершити роботу, але це виявилось складніше ніж зазвичай.

Тоді рука сама потягнулась.
Але вже не для обов'язку, а до знайомого простору, де думки можна було скласти у слова.
Вона відкрила блог.
Курсор блимав, ніби чекав.
Міра на мить завмерла, не зовсім розуміючи, що саме хоче написати.
Але знала одне — якщо почне, стане легше.
Пальці ледь торкнулись клавіатури.
І разом із першим словом
у голові ніби стало трохи тихіше.

Слухати…
Написала Міра перше слово і ще якийсь час дивилась на нього в монітор.
Ніби намагалася зрозуміти, чому саме воно.
Потім стерла.
Чути…
Пауза.
І ще одне — ніби не подумане, а відчуте:
Відчувати.
Вона завмерла.
Ці слова були простими.
Занадто простими, щоб чіпляти.
Але щось у них було…
Ніби вони стояли не окремо,
а складались у щось більше,
що вона поки не могла зловити.
Міра повільно вдихнула
і дозволила собі не розуміти.
Пальці знову торкнулись клавіатури.
І текст пішов далі —
тихо, рівно, без зусилля.
Ніби вона не вигадувала його,
а лише встигала записувати.

— Чи довіряєш ти тому, що в тобі існує щось більше, ніж ти усвідомлюєш?..

Ця фраза була останньою.
Міра перечитала написане.
Її накрило дивним поєднанням —
хвилюванням, важливістю моменту…
і водночас полегшенням.
Ніби вона нарешті почала розуміти напрямок.
У цей момент Луна вистрибнула на стіл,
м’яко приземлившись поруч із ноутбуком,
ніби натякаючи —
на сьогодні достатньо.