Дежавю

Мірабель опинилась у крамничці — і це ніби перенесло її в інший світ. Рух сучасного життя завмер, розчинився, ніби його ніколи й не було.
В очі кинулись дивні предмети й свічки, а різкий аромат спецій, деревини, книжкового пилу і того самого ладану вдарив по її відчуттях.
Міра відчула легке оніміння.
І раптом — усе змінилось.
Це була вже не крамниця.
Камінь.
Стіни, вкриті яскравими малюнками.
Перед нею — предмети дивної форми: баночки, мідна піала з водою… і щось ще, чого вона не могла зрозуміти.
Вона стиснула руки.
І відчула метал.
Теплий.
Кулон.
Але не зовсім такий, як вона знала.
У її долонях він почав світитись — глибоким лазурним кольором. Не лише камінь — самі символи на ньому ніби ожили, пропускаючи крізь себе те саме світло.
Вона кліпнула.
І знову — крамничка.
Порожні руки.
Вона не встигла оговтатись від побаченого, як голос продавця повернув її до реальності:
— Ви таки прийшли?..
Міра спробувала зібрати думки, зрозуміти, що з нею сталося секунду тому.
Але єдине, що залишилось — це рух руки, яка мимоволі потягнулась до кулона на шиї.

— Ми знайомі?..
Ледь помітна посмішка.
— Поки що — ні. Але це зараз неважливо. Вам мабуть цікаво що за ведіння вас переслідують.

Міра ковтнула повітря.
— Як ви...?  Саме це зі мною щойно сталося…
Він не здивувався. Навіть трохи кивнув, ніби почув щось очікуване.
— Інакше ви б не зайшли.
Міра насупилась, намагаючись зловити його погляд.
— Ви зараз серйозно? Це… нормально для вас?
Ледь помітна усмішка.
— Для вас — ні.
Пауза.
— Поки що.
— Що це все означає?
Він трохи нахилив голову, ніби оцінюючи її не словами, а відчуттям.
— Це означає, що ви почали помічати.
Міра стиснула пальці.
— Що саме?
Він провів рукою по полиці, ледь торкаючись предметів, ніби перевіряючи, чи вони на місці.
— Те, що завжди було поруч. Просто не для всіх видиме.
Вона різко видихнула.
— Це не відповідь.
Погляд став трохи глибшим.
— Це єдина відповідь, яку ви зараз здатні почути.
— Пф... Це якийсь каламбур! Але знаєте що — я точно звідси не піду, поки ви мені не поясните. В мене була важка і дивна ніч і не менш дивний день. Це не може так продовжуватись!..
Він уважно подивився на неї. Цього разу — трохи довше.
Без усмішки.
— Може.
Пауза.
— І буде.
Він повільно підійшов ближче, але не порушуючи дистанції.
— Питання не в тому, чи це продовжиться.
Легкий кивок у бік її грудей.
— Питання в тому… як довго ви ще будете робити вигляд, що це випадковість.
Міра завмерла на мить, рука знову потягнулась до кулона…
— Ви натякаєте на…?
Він перевів погляд на її руку.
— Я не натякаю.
Пауза.
— Ви вже знаєте.
Міра різко опустила руку, ніби її спіймали на чомусь забороненому.
— Якщо б я знала — я б тут не стояла!
Він зітхнув, але не роздратовано. Швидше — як людина, яка чує це не вперше.
— Знання і усвідомлення — різні речі.
Він на мить замовк.
— Ви відчули це ще до того, як зайшли сюди.
Погляд трохи м’якшає.
— А тут… просто перестали це ігнорувати.
Міра задумливо поглянула вбік.
— Так… щось я таки відчула…
І одразу ж раціональний розум почав повертати її назад.
— Але… Але цього не може бути. Може я просто надихалась… Що це за аромат?..
Він ледь усміхнувся.
— Аромат?
Погляд ковзнув по крамничці.
— Скажімо так… він допомагає прибрати зайве.
— Зайве?
— Шум.
Коротка пауза.
— Те, що зазвичай не дає вам почути себе.
Він зробив крок убік, відкриваючи полицю з невеликими баночками.
— Але справа не в ньому.
Легкий кивок у її бік.
— Ви б усе одно це відчули. Рано чи пізно.
Міра із запитанням в очах подивилась на продавця…
Він витримав цей погляд. Спокійно.
— Ви хочете, щоб я сказав вам, що з вами відбувається.
Легка пауза.
— Але це не та відповідь, яку можна просто почути.
Міра ледь нахмурилась.
— А яка тоді?
Він повільно провів пальцями по одній із баночок.
— Та, яку доведеться прожити.
Тиша на секунду стала щільнішою.
— І що… тепер?
Ледь помітна усмішка.
— Тепер ви перестанете проходити повз.
Міра ще мить дивилась на нього, ніби намагаючись витягнути відповіді силою.
— І що… мені тепер з цим робити?..
Він ледь усміхнувся.
— Вам просто треба навчитися слухати.
Пауза.
І ці слова…
Чомусь не налякали.
Навпаки — принесли дивне, несподіване полегшення.
Ніби щось всередині не вимагало більше негайних відповідей.
Міра повільно кивнула, хоча сама не до кінця розуміла — чому.
Ще раз ковзнула поглядом по крамничці…
І розвернулась до виходу.
Повітря за дверима здалося іншим.
Знайомим.
Але вже зовсім не таким, як раніше.