20. Юля. Врізаний палець та нова пісня

— Може, купити їй якісь іграшки,  — замислено сказала я. — Дітям завжди потрібні іграшки. 

—  Певно, — він кивнув. — Але я в тому взагалі не шарю. Ну, спитаю продавця.

Ми підійшли до моєї квартири і я запитала, повернувшись до нього:

 — Розкажеш, як минуло побачення? Мені цікаво? 

В глибині душі мені хотілося, щоб воно було таким же невдалим, як і перше. Я дуже сподівалася, що ця дівчина так само розчарує його. І може тоді… Які дурниці крутяться в мене в голові! 

— Ну, воно буде завтра. Дівчина виглядає відпадно. І в спілкуванні ніби  приємна, — відповів Яр. 

 — Може, вона не любить музику, — сказала я невпевнено. 

— Не знаю, — він знизав плечима. — Ну, ти теж не любиш. Це не кінець світу. 

— Хто сказав, що я не люблю? 

— Ну, може любиш, але не мою. Я ще памʼятаю те порівняння з кішками, — він зітхнув.

— А ти можеш щось мені зіграти? Може, я тоді просто погано розібралася все ж, між нами був цілий поверх. Якби я послухала прямо тут, то, може, мені б сподобалось, — сказала я. Мені дуже хотілося загладити свою провину, щоб він більше не згадував ті дурні кілька речень, які я вже давно викинула з оповідання. 

— Або ти просто зробиш вигляд, що воно тобі сподобалось, щоб я не ображався, — припустив Яр. — Ні, не думай, я нормально ставлюсь до критики, я не якась кисейна баришня. 

— Я постараюсь не прикидатися, — пообіцяла я. — Скажу все, що думаю.

— Ну добре, — він кивнув і поставив мої пакети в передпокої. — Тоді я за гітарою, повернусь за пару хвилин. 

Я швидко побігла на кухню, поставила чайник і заходилася робити бутерброди. Відчувала радість від того, що наші посиденьки знову можуть відновитися. Тепер я вже знаю, що не можна робити, щоб не образити Яра. То все повинно бути добре. Хіба що ті побачення… Вони мені муляли, я б хотіла, щоб їх не було. В мені боролося два почуття — я хотіла зовсім не знати нічого про ту дівчину, щоб Яр не розповідав мені про неї. І водночас хотілося знати, яка вона, адже вона йому сподобалася… Може, мені варто теж стати такою, щоб…

Я врізала пальця, і ніж упав на стіл. Ну от, знову все не так, як у людей! 

І саме в цю мить почула, що Яр повернувся. 

— Я зайшов, ти не замкнулась, — майже за мить він опинився на кухні з гітарою у руках. — А що це з тобою? — він поклав гітару і взяв мене за руку, точніше, за порізаний палець і уважно подивився на нього. 

— Робила бутерброди і трохи промахнулася, —  усміхнулась я. — Нічого страшного, зараз знайду пластир…

Але я почувалася дуже засмученою, певно, та його дівчина  не ріже руки замість ковбаси…

— Я ніколи не ліпив пластирі на подібне, у мене був інший спосіб, — він все ще тримав мене за руку і дивився на той злощасний палець.

— Який? — запитала я, відчуваючи, що від його дотику в мене по шкірі розповсюджується тепло. 

— Такий… — тихо відповів Яр, а потім торкнувся мого пальця губами, ніби цілує, по-справжньому, по-дорослому, а не просто торкається губами…

— Мені вже стало легше, — сказала я, відчуваючи, що червонію. 

— Це добре, — Яр усміхнувся і зазирнув мені в очі, облизнувши губи, якими щойно цілував мене. 

Я дивилася на нього, немов загіпнотизована. Невже це той самий Яр, з яким я сварилася за голосну музику і за плач його сестри? Він був якийсь зовсім інший. Але за мить це відчуття не те, щоб зовсім зникло, але стало не таким гострим. 

— Будемо пити чай? — спитала я трохи захриплим голосом. — Чи спершу ти зіграєш? 

— Зіграю, — його голос теж звучав не так, як зазвичай. 

Він взяв гітару і ми пройшли до вітальні. Яр сів на стілець і почав грати. Це була зовсім незвична мелодія, не така жвава, як він грав зазвичай, в трохи іншому стилі, якась майже інтимна, від неї тілом йшли мурахи. 

Я мовчки дивилася на нього і думала, що хочу написати книгу про музиканта. Мені здавалося, що я зараз прямо бачу ту історію перед очима. І бачу, яким Яр стане у майбутньому. 

— Дуже гарно, — сказала я, коли він закінчив грати. — І  я не кажу це, бо хочу зробити тобі приємне. Мені справді дуже сподобалось. Таке відчуття, немов якісь давні приємні спогади або якийсь сон… Теж приємний…

— Мої сказали, що я і слова маю придумати сам… Такими темпами можуть змусити і заспівати її, — він усміхнувся. — Хоча, на словах я застопорився, тож не факт, що взагалі щось вийде. 

— Я можу допомогти зі словами,  — сказала я перш ніж подумала, що він може й відмовитись. — Ну, якщо, звісно, ти захочеш, — додала швидко. — Бо це ж твоя пісня, ти краще знаєш, про що вона має бути…

— Ну, коли я граю її, я думаю, що вона про кохання, — відповів він замислено. — Про дівчину, про яку хлопець весь час думає, а вона зустрічається з іншим. Щось таке. 

 — А що тоді зробить цей хлопець? — запитала я з якоюсь надією.