18. Юля. Спроба примирення

— Не думай, він не завжди такий сердитий, — сказала я Артему, коли Яр увійшов до під’їзду. 

— Ну, тобі вдалось описати його цікавішим, ніж він в реалі, — Артем усміхнувся. — А на це треба талант, ти молодець, Юлю. 

 — Він цікавий, просто сьогодні без настрою, може не з тієї ноги встав, — я засміялась.  — Дякую, що повірив у мене. Якби не ти, я б ніколи не написала ці оповідання. 

— Тепер я буду з нетерпінням чекати, коли ми писатимемо нашу спільну історію, — він зазирнув мені в очі. — Добре, що ми вже продумали деталі і персонажів. Можна буде потім податись на якийсь конкурс, чи навіть одразу відправити текст у видавництва… 

 — Так, я дуже хочу, щоб ми стали відомими авторами, — я згадала про вечірку, на яку мене запросила подруга. — Слухай, а які в тебе плани на Геловін? 

— Та особливо ніяких, — він усміхнувся. — Є якісь пропозиції? 

— Мене запросили на вечірку, — сказала я. — Це має бути щось типу маскараду. Ну, подружка сказала, щоб я приходила з хлопцем, от я й подумала про тебе…

— Я залюбки прийду з тобою, Юлю, — Артем раптом торкнувся своєю долонею моєї, а потім подався вперед і чмокнув мене в кутик губ, але одразу відсторонився. — Ну, в сенсі… Ти мені подобаєшся. 

— Тоді маєш трохи часу, щоб придумати костюм, — сказала я весело, щоб приховати зніченість. — Можна щось парне придумати, якихось героїв, хтозна, в мене поки нема ідей…

— Я за будь-який кіпіш, — погодився він. — Якщо цей кіпіш з тобою… — він усміхнувся і відпустив мою долоню. — Буду чекати з нетерпінням. Але до того маємо ще зустрічатись, щоб писати… Ну і на курсах, так?

— Звісно, будемо зустрічатися, — сказала я. — Коли тобі зручно, бо ж у тебе пари, це я вільна пташка… Ото коли в тебе вийде, тоді й зустрінемось. 

— Та можна хоч завтра. А потім післязавтра вже знову курси… Можемо зачитати їм наш пролог, думаю, встигнемо і відредагувати його на той момент, — весело відповів Артем. 

— Так, чудово, тоді завтра допишемо, відредагуємо, а післязавтра запропонуємо на розгляд наших однокурсників. Сподіваюся, нас не дуже жорстко критикуватимуть. 

— Все буде добре, ось побачиш. Ти дуже класно пишеш, Юлю, — впевнено сказав Артем. 

— Ти теж, — відповіла я, а сама чомусь подумала про Яра, про його напружений вираз обличчя. Може, в нього щось сталося?  — Добре, тоді до завтра? — усміхнулася Артем. 

 — До завтра, — він також усміхнувся і почекав, поки я зайду до підʼїзду і, певно, тільки тоді пішов.

Коли я зайшла до ліфта, то моя рука чомусь натиснула кнопку не мого поверху, а поверху Яра. 

“Раз уже я помилилася, то зайду до нього на хвилинку, — сказала я собі. — А потім уже пішки піднімусь до себе.”

За його дверима гучно грала музика. Я натиснула на кнопку дзвінка і застигла в очікуванні. 

За мить музика таки стихла, а ще за мить двері переді мною відчинилися. 

Яр був у футболці та домашніх шортах, дивився на мене якось здивовано, потім це здивування на мить змінилось на насупленість, а ще за мить він зробив абсолютно байдужий вираз обличчя:

— І що ти тут робиш? 

— Ну, я подумала, може, в тебе щось трапилось? — сказала я, відчуваючи себе трохи по-дурному. — Може, потрібна допомога? 

— Та ні, у мене все супер. Йду на побачення в суботу. І цього разу дівчина сто відсотків відпадна. У неї жива інста. Красуня і розумниця, — відповів Яр. — Треба буде взяти її контакти, якщо все пройде добре. І може, не обмежуватись шоу.

— Ну що ж, я рада за тебе, — сказала я, хоча насправді мені хотілося плакати. Сама не знаю, чому. Може, через те, що нам було так весело разом, а тепер він насуплений і відсторонений. 

— Я теж радий за вас з тим хлопцем, як там його…  Вже забув, — хмикнув він. — Ну неважливо.

— Його звуть Артем, і ми просто разом пишемо книгу, — відповіла я, а потім все ж не стрималася. — Я ж не ображаюсь через ті твої дурні побачення, то чому ти злишся через мого співавтора? 

— Нічого я не злюсь! — відповів він дещо різко, а потім додав спокійніше: — Пробач. То не моя справа. Миру вам і любові. 

 — Злишся, — я зітхнула. — Ну добре, піду, не буду тобі заважати. 

— Ага, бувай, — кивнув він, відводячи погляд.

Я  теж кивнула і пішла на свій поверх. Піднімаючись, думала про те, що даремно переживаю через нього. Ми занадто різні люди,  у кожного із нас своє життя. Мені треба триматися за Артема, адже ми з ним на одній хвилі, він як ніхто розуміє мене. І добре, що я на вечірку запросила саме Артема…

Але це були доводи здорового глузду, а в моїй душі продовжувала жевріти надія, що Яр зараз покличе мене і запросить до себе. Попити чаю і побазікати, як раніше…

Але він так нічого і не сказав, і я повернулася до себе…