14. Яр. Знову сварка

— Молодших так, але не неповнолітніх. Я, знаєш, в тюрму не хочу!...

— Може, відмовишся від тієї роботи? — запитала я.  — І взагалі, в чому вона полягає? Це ти як холостяк із шоу? Маєш вибрати одну якусь дівчину? 

— Концепція схожа, але я ж не той типу холостяк. Я просто людина, на якій все це випробовують, типу шукають "природній" матеріал, — пояснив я, чухаючи потилицю. — На мені перевіряють дівчат. І ті, хто будуть цікаві, увійдуть в шоу вже зі справжнім головним героєм шоу. Ну, як я зрозумів.

— Ця дівчина, схоже, не пройшла твоє схвалення? 

— Думаєш, їм потрібне саме моє схвалення? — відповів я питанням на питання. — Їм аби було цікаво… Якраз думаю що малолітку вони візьмуть для такого шокового ефекту, як було зі мною. А може просто підберуть когось, хто виглядає молодше свого віку, та й все.

— А їм від її батьків не прилетить? — хоча тут же вона додала. — Правда, батьки притрушені бувають, може вони самі хочуть з неї “зірку” зробити…

— Ну навряд адекватні батьки відправлять неповнолітню на побачення до мужика близько тридцяти. А там буде саме такий, навряд студент, — розміроковував я. — Всім треба такі владні, як в твоїх книгах, а не хлопці-студенти зі зйомних квартир.

Юля ніби аж рота відкрила, щоб заперечити, але так нічого й не сказала. 

Відпила ковток чаю, а потім запитала:

— То ви співали там? Ти казав, що запросив свою групу… Дівчині сподобалось? 

— Ага, ми подивились фільм, до того трохи посварились, ну, я не очікував, що вона буде малою. Але я все залагодив. Потім вони заспівали. Вона лізла цілуватись, але я тільки чмокнув її в губи і на тому все закічнилось, — поділився я. — Все ж, хоч різниця у віці у нас не така велика, але цілувати в засос школярку я не став би в будь-якому випадку.

— А це все записувалося ? Чи як ти звятуєш перед організаторами? 

— Ага, записувалось, — кивнув я. — З того вони будуть робити свій матеріал потім. Шукати вдалі комбінації місця і учасниць, і все таке.

— Прикольно, — чомусь зітхнула вона.  — А ми з Артемом домовилися разом писати книгу, детектив, але веселий! Може, відправимо у видавництво, як напишемо…

— З Артемом? — перепитав я.

— Так, з моїм другом із курсів. Він більш досвідчений письменник. Може, у співавторстві в мене краще вийде? 

— І що, він такий типу компʼютерний хробак? Ну, в окулярах, типу зубрилка якась? — продовжив допитуватись я.

 — Артем нормальний, — трохи сердито сказала вона. — Ну, поки що не така “зірка”, як ти… Але я думаю, колись він стане знаменитим письменником! 

Я підтиснув губи. Все ж, мені було неприємно, що Юля хвалить і захищає його. Ще й називає "другом" і хоче з ним разом писати. Хоча, може, все не так страшно.

— І як буде проходити процес письма? — знов уточнив я. — Типу онлайн? 

— Ага, ну ми будемо зустрічатися і все обговорювати, а писати разом в одному Гугл-документі. Завтра підемо на першу зустріч. Продумаємо сюжет, складемо табличку з героями. Може, з тебе когось напишу, — вона усміхнулась. 

— Не треба з мене, — я трохи насупився. Не хотів, щоб вони разом писали про мене. Чомусь мені той Артем одразу не сподобався. 

— Ну не хочеш, то не буду, — сказала вона миролюбиво. — Але оповідання напишу про тебе. Можна цілий цикл, і назвати “Побачення Яра”. Будеш мені розповідати про кожне, а я писатиму оповідання. Потім можеш розмістити в своїх соцмережах. Якщо вам дозволяють, звісно..

— Ну, я не проти, — я кивнув. Не те щоб я був "за", але так у нас із Юлею були б якісь спільні інтереси, а це добре. Я не хотів програти тому Артемові. 

 — Тоді сідай і слухай перше. Правда, воно не про побачення, а про наше з тобою знайомство… 

Вона щось поклацала в телефоні, а потім почала читати.

Спершу мені сподобалося, Юля прикольно описала наш будинок, деяких сусідів, те, як сидить за компом і пише свій роман… Але потім вона прочитала:

 — Я тільки спіймала натхнення і почала барабанити по клавішах, аж раптом пролунав вереск, немов коту хтось прищемив хвоста. Але цей крик ще й супроводжувався музикою. О, так це мій… е-е-е… сусід з нижнього поверху…. Вибач, я збиралася це викинути, але забула…

Я насупився. Значить, той її співавтор весь такий класний, а я верещу, як кіт, якому прищемили хвоста?

— Я, певно, піду. 

— Ти образився? — вона розгублено поглянула на мене. — Ну це ж гумор… Нічого особистого…

— От тільки я твої дурні любовні штуки намагався підтримати. А ти тим часом мою музику просто висміяла, — я встав з дивану і пішов до виходу з кімнати, а вже в дверях обернувся і сказав: — Пробач, але мені це неприємно. Читай свої твори співавтору, посмієтесь разом. Він, певно, оцінить, не те що я.

— Мої книги не дурні, — вперто сказала Юля. — Ти не маєш права ображати мого Яра!

— А ти не мала права так казати на мою музику! — в тон їй відповів я.

— Я мала це викинути!

— Добре, що не викинула. Я принаймні знаю, що ти насправді думаєш! Я піду, — і на цих словах я вийшов з кімнати, швидко взувся і покинув її квартиру. Давно я не злився так, як сьогодні…