7. Юля. Нові знайомства

Я увійшла до зали, де проводилася зустріч, і побачила, що там зібралося вже чимало людей. Вони були різного віку, та більшість молоді. Я швиденько сіла на вільне місце, поряд із хлопцем у синьому светрі. Він тримав у руці товстеньку теку. Коли я сіла, він повернувся до мене і сказав: 

— Привіт, я Артем. 

— Привіт, я Юля, — відповіла я.  — Вибач, я трохи хвилююся. Швидко бігла, бо запізнювалась. 

— Все буде добре, тут тебе обовʼязково підтримають, — сказав він, торкнувшись долонею мого плеча. — Я коли прийшов вперше, теж хвилювався. Навіть вронив теку, аркуші розлетілись, і я думав, що більше ніколи сюди не прийду. Але мені допомогли. Тут хороші люди.

— Ти так багато написав, — я показала на рукопис, який він тримав у руці. — А в мене лише початок книги… І то я не впевнена, чи вдасться її завершити…

— Я люблю перечитувати написане саме в роздрукованому варіанті. Так завжди краще видно якісь ляпи, — пояснює він. — А початок — це найголовніше. Почати завжди важко, особливо якщо книга перша. 

Цієї миті всі в залі затихли, бо увійшов сивоволосий чоловік, який привітався з усіма і підійшов до столу, який стояв попереду на невеликому підвищенні. За ним ішла молода енергійного вигляду дівчина. 

— Це викладачі? — запитала я в Артема, рада, що знайшла людину, яка тут не новачок і може все пояснити. 

— Ага, — Артем усміхається. — Катя і Дмитро. Катя навіть була відзначена на "Коронації Слова" минулого року. А цього року в неї вийде роман друком. Вона дуже класна, — мрійливо додає він. — Я тому і пішов ще й на їхній курс, хоча до того пройшов схожий тут же. 

— Я теж хотіла подати свій роман на “Коронацію”, — сказала я.  — Навіть зробила собі план, скільки сторінок у день треба писати, щоб встигнути. Але, мабуть, у мене погана сила волі. Бо поки що я в той план не вкладаюся…

— А я не можу не писати. Це як хвороба. Брат мені весь час каже, що я страждаю фігнею, — він сміється. 

Я одразу згадала про сусіда, якого звали, як героя мого роману — Яр. Він, певно, теж вважає, що я страждаю фігнею. Хоча, може, якби я писала оті його манхви, чи як їх… Може, тоді б він оцінив мою працю. Але яка різниця, чи він оцінить чи ні? Чому я про нього думаю? Він не моя цільова аудиторія! 

Я зусиллям волі відігнала думки про Яра кудись на периферію свідомості і стала уважно слухати Дмитра, який саме розповідав, про що ми дізнаємося та чого навчимося на курсі. 

— … під супроводом наставників ви напишете свою книгу, — говорив він з запалом, як політик на трибуні. — Під кінець курсу ви матимете готовий роман, чи збірку, і на нашому останньому занятті відбудеться пітчинг з видавцями. 

— Що таке пітчинг? — тихо спитала я в Артема. 

— Це коли всі розповідають про свої книги і якісь обираються для друку. Хоча, я чув, що інколи нікого не обирають, — так само неголосно відповів Артем. — Нас тут двадцять, а ще є дві паралельні групи. Навіть якщо когось оберуть, не факт, що після того, як вони розглянуть повний текст, вони його надрукують.

— А твою книгу взяли після того, першого курсу? —  тихо запитала я в Артема. 

— Ні, — він похитав головою. — Але я пройшов до "топ-3". Цього разу я точно видамся. 

Я подумала, що якщо тут багато таких досвідчених авторів, які вже знають, що й до чого, то мені мало що світить. Ну, тоді не буду здаватися все одно. Буду пробувати й пробувати знову, поки не досягну своєї мети…

У цю мить Дмитро передав слово на сцені Каті і вона сказала: 

— Ви вже знаєте, хто ми, а тепер ми хочемо познайомитись із вами. Давайте кожен по черзі буде виходити сюди і розповість  коротенько про себе, а також зачитає щось із своєї творчості. Щось невелике, уривок, — відразу уточнила вона. — Бо я ж знаю, що ви можете і весь роман прочитати…

Всі в залі засміялися. 

А потім  почали виходити на сцену і читати уривки із своїх творів. Я помітила, що майже всі книги були в жанрі фентезі. Ну, ще кілька хлопців писали детектив. А любовного роману не було взагалі ні в кого. 

Коли надійшла моя черга, я відчула, що в мене підгинаються коліна і тремтять руки. Уявила, як усі зневажливо дивитимуться на мене, коли я скажу, що саме пишу. 

Але все ж піднялася на сцену. 

— Добрий день, мене звуть Юлія Рудник, я студентка другого курсу, вчуся на дизайнера, — сказала я досить енергійно.  — Дуже приємно, що мене обрали  серед багатьох, хто подавався на грант. Постараюся не підвести ваші очікування…

Залою почали шепотітися. Точно, на всьому потоці всього троє людей пройшло за грантом, а інші купили курс. 

— Юлю, зачитайте нам ваш уривок, — гамір перервала Катя, наша викладачка. 

— Так, звичайно… Я визначила жанр свого твору, як дарк-роман, — швидко сказала я. 

— Щось блогерське, низькосортне, — почула голос дівчини з першого ряду, вона казала це своїй сусідці.

Відчула, що червонію. Я так і знала, мені треба було почати писати щось інше для цих курсів. Щось таке, що пишуть усі…

Але в цю мить Артем почав плескати в долоні: