6. Побачення, яке могло стати кримінальним

Юля

Мені хотілося дізнатися про Яра більше. Звісно, його не варто було порівнювати з моїм Яром, занадто молодий-зелений. Але в нього була цікава історія. Може, ввести його в книгу якимось другорядним героєм, ну, там, молодшим братиком? 

Тому я вирішила, що коли він піде, я все запишу, щоб не забути. Хай лише закінчить розповідати про те, чому живе в цьому зовсім не мажорському будинку і більше не ходить на всі ті тусівки, які відвідують його батьки. 

— То що там трапилось? Ти якось завинив  перед ними? Чи, може, вони хотіли, щоб ти не займався музикою, а продовжив сімейний бізнес? В одній із моїх книг є таке…

— Та ні, — він махнув рукою. — Навпаки. Я подумав, що поки буду сидіти там і просто займатись чим хочу за їх рахунок, я все ще буду дитиною, щось таке.

— То ти зовсім не береш у них грошей? 

— Ага, — він кивнув. — Працюю на фрілансі. 

— Ех, якби мені мати багатих батьків, — я зітхнула. — Я б одразу видала книгу, багато книг. Стала б популярною. Заплатила всім тим блогерам, щоб мене хвалили… А так навіть у конкурсах жодного разу не вигравала. Завжди опинялася в першій десятці, але ні разу не перемогла… Мабуть, і справді все купується і продається…

— Хіба ж то була б перемога, якби ти її купила? — запитав Яр. — Мені така перемога навіть з доплатою для мене не потрібна.

— Ну, то ти такий безкорисливий, — сказала я. — А мені знаєш, як потрібна хоча б одна перемога? Батьки кажуть, що я займаюся дурницями. Якби я стала відомою, я б довела їм, що вони помиляються. 

— Ну, більшої дурниці, ніж купувати подібне, я і придумати не можу, — не погодився він і трохи насупився, схрестивши при цьому руки на грудях. — Не люблю несправедливість. А ще не люблю людей, які обманюють.

— Я нікого не обманюю, — сказала я. — Шкода, що ти такої думки про мене. Просто я сумніваюся, що у мене щось вийде. Якби хоч у чомусь досягти успіху, то, може, я б була більш впевненою. А так я навіть не хочу писати ту книгу, я з того часу, коли сходила на курси, не написала жодного речення. Мабуть, не бути мені письменницею… Буду заробляти на хліб, оформлюючи сайти і все таке. 

— Значить, ти мене теж обманювала, — відповів він замислено. — Бо коли ми сперечались щодо героїв, ти казала, що вони для тебе живі і тому подібне. А виходить, що не такі вже вони і важливі для тебе. 

— Мені хочеться, щоб вони були важливі і для читачів, — я зітхнула. — А вони сміялися. Наче прийшли на якесь розважальне шоу. 

— Я тобі вже казав, просто зроби з цього силу, а не слабкість, — нагадав Яр. — Насправді розсмішити людей ще треба вміти. 

— Мені важко з цим змиритися, — зізналась я. — Всі читають серйозні книги, у всіх блогерів, у всіх тіктокерів якісь драматичні історії. Я боюся, що коли я буду писати щось веселе, то завжди буду неуспішною. Про мене так ніхто і не дізнається. 

— Ну, тут тобі треба визначитись, для чого ти взагалі всім цим займаєшся, — скзаав він. — Якщо чисто для грошей, то хіба не простіше робити ті ж сайти, чи чим ти там займалась? 

— Простіше, але не так цікаво, —  я поглянула на нього. — Я могла б писати для себе, в стіл. Мабуть, так і буду робити. Просто не буду нікому це показувати. Не буду намагатися прославитись, стати успішною письменницею. Може, тоді мені не буде так сумно, коли нічого не вийде… Бо якщо я й видам книгу, а її ніхто не читатиме, я буду почуватися погано. То краще навіть не пробувати…

— Я думаю, тут як з будь-якою творчістю. Треба робити свою справу, але робити так, як подобається тобі, а не комусь. А далі просто показати ту книгу всім, кому треба. Можливо, хтось і зацікавиться. 

— Можна, я зразу покажу тобі? — запитала я. — Ти скажеш, чи варто показувати ще комусь…

— Але ж я не твоя цільова аудиторія. Бійок з монстрами там точно не буде, і прокачки героя, — він торкнувся моєї долоні. — Але це не значить, що комусь іншому не потрібна саме твоя книга.

— Монстрів там точно не буде, — я відчула, що на мої очі навертаються сльози. Чому я так засмутилася від того, що він навіть не захотів почитати мою книгу? Дурня якась… — Ну, ти маєш рацію, у кожного свої смаки, — швидко сказала я.  — Знайду когось, кому це сподобається…

Яр

Я чекав на "Квіточку123" біля будинку, на даху якого мало відбутись наше побачення. В моїх руках був величезний букет троянд, а ще я вдягнув смокінг. Мені навіть дозволили його купити, а не взяти в оренду, ну, щоб був і для наступних побачень, якщо буде щось з такою ж офіційною частиною.

Квіточка запізнювалась. Я вже дістав мобільний, щоб писати їй, коли раптом побачив, що на мене прямо через дорогу звідси дивиться якась дівчина. 

Вона була на вигляд років чотирнадцяти чи п’ятнадцяти, і я подумав, що мала просто зацікавилась моїм прикидом, але за мить вона помахала мені рукою і з радісним виглядом побігла через дорогу. 

Її довге волосся розвівалося на вітрі, “бойовий” макіяж робив на виляд дещо старшою, і все ж…

— Ярику, це ти! Я Ангеліна, — затараторила вона, підбігши до мене і одразу вхопивши під руку. 

— Привіт… А скільки тобі років? — запитав я одразу, все ж, приховати моє здивування в мене не вийшло.

— Шістнадцять, — швидко сказала вона. — То я виглядаю молодшою. Хочеш, покажу мій Тікток?