5. Юля. "Не може бути..."

Якийсь час ми йшли мовчки, а потім я вирішила похвалитися своїм везінням.

— А я їду на літературні курси, виграла грант.

— Літературні? — він усміхнувся. — Що, хочеш писати книжки, чи щось таке? 

 — Я вже пишу роман, — сказала я, трохи роздратована його усмішкою, яка здалась мені поблажливою. Типу “якась юна графоманка, що з неї взяти”...

— Роман? Типу, про кохання? — він ще ширше усміхнувся.

 — Ти читав “Переслідування Аделіни”? — запитала я. 

— Окрім "Тільки я візьму новий рівень" і ще пари манхв я нічого не читав вже років пʼять, — відповів Ярослав. — Ну, це крута історія, про пацана, в якого не було здібностей, а потім вони зʼявились після одного квесту в данжені…

 — В чому-чому? — не зрозуміла я.

— Підземелля, — пояснив він і продовжив з захопленням розповідати: — Коротше, в тому світі ніхто не може розвиватись. Рівень отримуєш з народження, якщо взагалі отримуєш. І тоді стаєш мисливцем на чудовиськ, які вилазять з величезних порталів. Ну от герой був найнижчого рівня, але після того, як потрапив в той данжен, він став єдиним, хто в цьому світі може піднімати новий рівень!

 — Зрозуміло, — кивнула я, хоча насправді розуміла лише те, що він читав якусь книгу про комп’ютерну гру. Але що може бути цікавого в такій історії, де герой лише мочить чудовиськ і все?  — Я пишу дарк-роман. 

— Дарк? Це щось темне? І що це означає? — він, на відміну від мене, допитуватись не боявся.

— Це книги, які занурюють читача у похмурі та таємничі світи, де герої стикаються з внутрішніми демонами, забороненими бажаннями та трагічними долями, —  відтарабанила я,  бо вивчила це напам’ять для представлення своєї книги перед учасниками курсів. 

— О, ну головному герою в першій главі тієї історії відрубали ногу! Кровяки було просто капець як багато! То це теж, певно, дарк! — він усміхнувся. 

 — А кохання там було? — спитала я з сумнівом. 

— О, того чувака кохали всі. Ну не одразу. Спочатку він такий типу ж лузер, але поступово ставав все крутішим. Ну, тут все за класикою… Є подруга дитинства, є крута мисливиця, демониця ще… Типовий міні-гарем, але не напружував, — відповів Яр. — Від сюжету не сильно відволікав. А мисливиця дійсно така нічого… З великими еее… — він замовк.

 — І кого він вибрав? — запитала я. — Чи так і залишився з гаремом? 

— Мисливицю, — відповів хлопець. — Довелось ранобе дочитувати, бо манхва тоді ще вся не вийшла. З моєю нелюбовʼю до літер це був справжній подвиг. Ранобе це типу книжка легка. А я читав манхву, типу з картинками, як манга, але кольорова вся.

 — Так то якісь комікси, — здогадалась я.  — Ну, там не опишеш емоції героя, так щоб ух… Аж серце в п’ятки сховалося…. 

— Там така мальовка що ух і так є! — ми заходимо в метро, він тим часом відкриває щось в гуглі і показує мені загуглені картинки. 

 — Гарно, — кажу я. — Але воно якесь дитяче… Скільки тобі років? 

— Вісімнадцять плюс воно, — він одразу насупився. — І я теж вісімнадцять плюс. Тобто, девʼятнадцять.

— Ну, ти мабуть “вісімнадцять плюс” лише на картинках і бачив, — хмикаю я. 

— О ні, не лише на картинках, — він усміхнувся. 

— Я жартую, — буркнула його, бо від його погляду стало трохи ніяково. — Ось наш поїзд…

Коли ми зайшли в вагон, я подумала, що треба у моїй книзі ввести героя, схожого на сусіда. Мабуть, я була природженим письменником, бо на все навколо себе дивилася через призму того, чи можна це якось використати у своїй творчості.  Може, це буде друг Яра… Мого головного героя…

Людей було багато і в якусь мить мене хтось штовхнув, я не встигла відреагувати, але мій сусід схопив мене за руку, потягнув до себе і я опинилась в його обіймах:

— Обережно… — буркнув він незадоволено. 

— Дякую, — сказала я.

Знову відчула той аромат його парфумів, і побачила в нього на передпліччі татуювання у вигляді якогось ієрогліфа, воно опинилося в мене перед очима. 

— Що це означає? — вказала на тату, одночасно вивільняючись із його рук. 

— Це зі скандинавської міфології, "Уроборос", — відповів він. — Означає циклічність буття. 

— А, я пам’ятаю, це змія, яка кусає себе за хвіст, — згадала я  лекцію з релігієзнавства. 

— Коли хотів набити перше тату, мені ледь не набили слово з трьох букв китайською, — він усміхнувся. — З вибором майстра треба бути обережнішим, цей урок я тоді засвоїв. 

— А як ти здогадався про те слово? Знаєш китайську? — усміхнулась я. 

— Ні, вмію гуглити по картинці, хороша навичка. Зато тепер точно набив те, що хотів. 

 — Ти передбачливий, — я побачила, що потяг наближається до моєї станції. — Ой, я вже маю виходити. До речі, як тебе звуть? Я Юля. 

— А я — Яр…

 — Яр? — перепитала я. — Не може бути….