2. Юля. З сусідами варто рахуватися!

Квартиру я отримала у спадок від бабусі. Коли  відкрили її заповіт, і мама з вітчимом дізналися, що "однушка" у старому будинку дісталася не їм, а мені, вітчим випав в осад. Він навіть довго не міг нічого сказати, тільки відкривав і закривав рота, а потім видав свою коронну фразу:

— Розвели, як лоха! 

Я знизала плечима. Яке відношення він, зрештою, мав до нашого родинного куточка, де народилася спершу мама, а потім я? Бо з моїм батьком вона не була одружена, підозрюю, що він навіть не знав про моє існування. Я була маминою "помилкою молодості", яка, втім, не завадила їй вийти заміж за свого колегу, котрого я вперто не бажала називати татом, хоч мама й наполягала. 

Він як був, так і залишився для мене "дядьком Миколою", а в більш неформальній обстановці "дядь Колею". 

Втім, дядь Коля був не злий, ніколи мене не лаяв, вчив грати в шахи і бринькати на гітарі. Своїх дітей у нього не було, мама теж вирішила, що більше не хоче народжувати. Я далася їй важкою ціною, вона мало не померла і потім довго хворіла. 

Може, через те вона ставилася до мене трохи стримано й холодно. Я була гарно одягнена, забезпечена всім необхідним, але зі мною не розмовляли по щирості. Лише видавали чіткі інструкції, як слід діяти в тих чи інших випадках. 

Ми жили в невеликій квартирі: зала, де мешкали мама з дядь Колею, маленька кімнатка з лоджією — моя, кухня, передпокій, де двом людям було важко розминутися, сумісний санвузол…

Тісно, гамірно, навіть у своїй кімнаті я не почувалася вільно, бо будь-якої миті могла увійти мама й почати роздавати "наряди" щодо домашньої роботи. 

Сидіння за комп'ютером чи перегляд телевізора не схвалювалися, тому я багато читала. 

А потім непомітно й почала писати сама. Вигадувала різні історії, продовження до улюблених книг, казки… Нікому того не показувала, тільки одній найкращій подружці. А коли одного дня побачила у соцмережах цієї подружки моє власне оповідання, лише підписане її ім'ям, перестала показувати й їй. 

***

Того дня мама добряче полаялася з дядь Колею. Він наполягав, що бабусину квартиру треба продати, так само як і нашу, а за виручені гроші купити просторий будинок. 

Але мама була непохитною. 

— Юлі треба власне житло, вона вже доросла! І якщо моя мама вирішила подарувати їй квартиру, то ми не маємо на неї жодних прав, — рішуче промовила вона. 

— Та вона геть не пристосована до життя, — вітчим говорив про мене так, ніби я знаходилася десь далеко, а не сиділа поруч із ними.  — Її якісь аферисти обдурять і квартиру заберуть…

— То вам всюди бачаться лохи і аферисти, — я знизала плечима. — І з чого ви взяли, що я дамся себе обдурити? 

— В тебе немає роботи, навчаєшся заочно, живеш на наші гроші… — почав бубоніти дядь Коля.

Мама кинула на нього погляд, що не віщував нічого доброго. Та й я не забарилася з відповіддю. 

— У мене є робота, я пишу книгу, — сказала я впевнено. — Як тільки завершу, відправлю її на конкурс і отримаю славу та визнання! 

— Ну-ну, сліпий сказав "побачимо", — пробурмотів вітчим. 

— Можете вірити мені чи ні, але я переїду до бабусиної квартири, буду заощаджувати на всьому, але таки напишу ту книгу і стану популярною! Видавці ще в черги до мене шикуватимуться! 

Я встала, всім своїм виглядом показуючи, що більше не бажаю продовжувати розмову. І пішла до своєї кімнати збирати речі. 

А вже наступного дня переїхала і почала облаштовувати свій побут у бабусиній квартирі. Тут було чисто і затишно, хоча меблі здавалися старшими за мене, а ремонту не робили, мабуть, ще з часів перебудови. Принаймні ці шпалери у дрібну блакитну квіточку та коричневий килим на стіні я пам'ятала ще з раннього дитинства, коли приходила на вихідні до бабусі. 

Але нічого, всьому свій час. Колись і до ремонту та нових меблів руки дійдуть, не все одразу! 

Зараз я маю працювати. Тисячу слів у день, і не менше! Аби встигнути до головного конкурсу нашої країни! 

***

…Дверний дзвінок виводив свою мелодію знову й знову, а в квартирі панувала тиша. Оце так! Невже господаря немає вдома? Що ж мені, сидіти тепер під дверима? Даремно я не попросила у Роми номер телефону його брата! 

І тут двері безшумно відчинилися, й на порозі став високий темноволосий чоловік з розпатланим волоссям і сорочкою, застібнутою не на той ґудзик зверху. По всьому було видно, що я його розбудила. Мені стало трохи незручно. Але ж він сам сказав прийти о восьмій! Чи Рома щось наплутав?... 

***

Я відірвалася від ноута і поглянула навколо з таким виглядом, ніби виринула з глибокого сну. Що відповість героїні Яр? Мені хотілося написати справжній дарк-роман, адже цей жанр знаходиться на гребені популярності. От тільки герой мені не давався, неначе вислизав із рук, і я знову й знову переписувала його першу репліку. 

Здавалося, я зрештою натрапила на потрібні слова, і тільки підняла руку над клавіатурою…

Цієї миті знову пролунав звук, який і вирвав мене з полону творчого трансу. Це був плач дитини. Десь репетувало немовля.