РОЗДІЛ 24 ОЛЕНА "Коли складно "

— Доманський, у тебе стільки планів, що лячно, — тамую внутрішній спротив. Я досі серджусь на нареченого за заборону фотографуватись у спідній білизні. Він наче серпом різонув по живому, по мрії, по сподіваннях повернутись на подіум — місце, де почуваюсь потрібною.
Збираючи речі, прощаючись з власницею орендованої квартири в місті, яке на довгих п’ять років стало домом для дівчинки із розбитим серцем, в літаку, який ніс мене через половину земної кулі до чоловіка, який свого часу розтоптав почуття, а тепер вдає наче нічого не сталось, я вагалась у правильності прийнятого рішення. Можливо, якби я наполягла чи збрехала, Руслан би відмовився від вигадки з одруженням. Я б спокійно жила, не знаючи ні його особисто, ні його коханок.
Я навіть окуляри натягнула, аби скло приховало мою розгубленість, страх і вагання. Не хотілось перед Русланом мати вигляд загнаного, зляканого зайченяти.
— Я мав час все ретельно обдумати, — оголює в посмішці білосніжні зуби. Він дуже вродливий, коли усміхається.
— А я не мала, — з жалем в голосі визнаю. — Руслан, — звільнившись з його рук, знімаю окуляри та відверто дивлюсь у вічі. Дивуюсь власній сміливості. — Я поки не готова шукати будинок для нас.
— Потрібно звикнути один до одного.
— Розумію, але я не готова. І на те є причини. 
— Наприклад? — здивовано зводить брову.
— Не здогадуєшся? Чи ти розібрався зі своєю дівчиною?
Доманський потуплює погляд в підлогу, кусає губу, ховає руки в кишені. Хотів всидіти на двох стільцях? Е, так не буває. І слова про вільні стосунки нормальної сім’ї не торкаються. Рано чи пізно папараці пронюхають про мого чоловіка і багато хто смакуватиме найчорнішими плітками.
Нарешті Доманський розуміє, куди хилю. Він приїхав в аеропорт з думкою, що повисну на шиї, що від звістки про придбання нашого будинку плескатиму в долоні, що розплескаюсь перед ними килимком.
Ні! Я маю гордість. А ще занадто кохаю, щоб здатись і не спробувати поборотись за його серце. Вкотре боротись.
— Я ж обіцяв найближчим часом розібратись, — нітиться. — Ніка хвора, проходить реабілітацію. Я не можу зараз її звільнити.
— Добре. Тоді ідею з оглядинами помешкання відкладаємо до її одужання. Впевнена, це цілком чесно і справедливо.
— Як скажеш. Поїхали, — чоловік підхоплює валізу та широким кроком прямує до виходу. Я тримаю дистанцію, плетусь позаду. А за мною тягне валізи Валерій.
У куртці Доманського тепло, затишно. Аромат чоловічих парфумів приємно торкається ніздрів, очі чіпляються за його широку спину. Руслан дратується, бо розраховував на іншу зустріч, більш палку та емоційну. Натомість отримав докори, від яких неприємно обом. Подумки запевняю себе, що вчинила правильно, розбивши його мрії. Слід поставити коханого на місце, щоб рахувався з моє думкою, а не бігав за спідницями. Сьогодні Ніка, а завтра інша. Я б не змогла проміняти Доманського, не шукала чоловіків та утіхи в чужих обіймах.
Тепер залишається дотримуватись обраної тактики.
Біля машини мій майбутній чоловік на секунду зосереджується на Валерію. Здається, між ними пробігла чорна кішка. Охоронець витримує неприязний погляд, і навіть оком не веде.
— Мда, — багатозначно підводить лінію. — Сідайте, Валерію, на переднє пасажирське сидіння. Можливо, маєте справи в місті? Я буду з пані Тищенко, поруч зі мною їй нічого не загрожує.
Охоронець одним поглядом готовий вбити Доманського, поховати під товстим шаром землі, або просто скрутити йому шию.
Я стою між двох чоловіків і ця напруга мені дуже не подобається. По перше, Руслан ревнує, безпідставно ревнує. По друге, Валерій переходить межу дозволеного, переходить на особисте. Звертаюсь до останнього:
— Руслан має рацію. Вам також необхідно поселитись, відпочити, розв’язати організаційні питання. Крім того, я впевнена у своїй безпеці.
Охоронець вимушено погоджується, трусить головою у знак згоди, кидає одну валізу в багажник, а іншу тягне до таксі.
Як не дивно визнавати, та я рада, що він іде. У присутності охоронця Доманському зносить дах, він верзе різні нісенітниці.
Розміщуюся на задньому сидінні. Доманський сідає біля мене, дуже біля мене, аж торкаючись стегна.
Дорогою мовчки розглядає снігові пейзажі за вікном, час від часу відривається на мобільний телефон, який не припиняє пищати в руках. Хтось, точніше якась, засипає мого майбутнього чоловіка сповіщеннями, перечитавши які він невдоволено супиться.
Ніка! Звісно, Ніка! Жодна адекватна дівчина не погодиться добровільно відпустити багатого, перспективного, неодруженого хлопця. Як жінка я розумію прив’язаність і прагнення коханок, проте як його без п’яти хвилин дружина закипаю.
Точка кипіння досягається в квартирі. Варто переступити поріг, гаджет Доманського дзеленчить дзвінком. Вибиває.
— Чому не поговориш? — ставлю пряме питання, знімаючи взуття у передпокої.
— Не хочу, — бурчить, ховаючи пристрій в кишеню.
— Робиш помилку, тримаючи дівчину на повідці. Скажи правду, що не кохаєш.
— Звідки знаєш, що не кохаю. Може я, навпаки, не знаю як жити без неї. Може складно було відмовитись від коханки на користь сімейного життя без подружнього обов’язку, — корчить гримасу та робить крок вперед, і ще один крок вперед, і ще, нависаючи горою над мною — маленькою мишкою на пуфі.
У відповідь підводжусь на ноги, заперечно киваю головою. Я відверто розглядаю обличчя, розумні очі, правильну лінію губ.
Секунда…
Друга…
Кудись пливе долівка, зникають проблеми, ревнощі, образи. Є ми вдвох. У темному передпокої, у моїй квартирі, самі-самісінькі, двоє дорослих, самостійних людей.
— Навряд, — хрипло вимовляю. Слова, заперечення чи твердження застрягають в горлі.
— Чому так думаєш? — не розриває зорового контакту.
— Зараз ти понад усе хочеш мене поцілувати.
Легкий усміх розтягує кутики його відкритих губ. А наступної миті теплі долоні лягають на плечі, стикають шкіру, нахиляючи вперед, до себе.
Міліметри. Між губами міліметри. Я скучила дуже скучила за ним. Відчуваю його бажання, таке ж сильне і божевільне як моє…