РОЗДІЛ 23 РУСЛАН "Не хвилюйся"

Годинник показує дванадцяту дня. Через шістдесят хвилин літак з Лєнкою на борту приземлиться в аеропорту, і я особисто хочу зустріти дівчину. Мені потрібно виходити з офісу, а перемовини затягуються. Тищенко сьогодні в ударі. Вони з батьком уважно вислуховують новий бізнес-проєкт, який нам пропонує доволі молода будівельна компанія. Ризики занадто високі, щоб погодитись, проте старі керівники горять ідеєю. Їм подобається і вони все розпитують і розпитують.
Здається, я лишній. Якщо тихенько вийду, ніхто не помітить, а про доцільність інвестування можна буде поговорити пізніше.
Відcуваю стілець.
Моя спроба втекти приречена на провал. Майбутній тесть кидає спантеличений погляд, мовляв, куди зібрався. Я винувато знизую плечима.
— Я повинен їхати в аеропорт по Олену.
Мої слова звучать скоромовкою, перш ніж батько приходять до тями, закриваю за спиною двері. З Лєнкою домовились разом розповісти звістку про майбутнього внука, тож зайві питання будуть недоречними.
Вже дорогою до летовища, надзвонює Тищенко і, не приховуючи радості в голосі, цікавиться, чи йому не почулось. Я підтверджую його найкращі сподівання, адже чоловік добряче переживає з приводу сварки з єдиною дочкою. Увечері нас чекають на вечерю. Тищенко ледь не благає вмовити «неслухняну дитину» навідатись в родинне гніздо. Тільки от рішення приймати не мені, і розписуватись за дівчину не стану. Хтозна, що у неї твориться в голові. Останній тиждень показав, що не така вона вже й проста Лєнка Тищенко, закохана у мене по вуха колишня однокласниця. Пообіцявши докласти максиму зусиль, відмикаю з’єднання та заходжу в галерею на пристрої. Розум просить вгамуватись і вкотре не дивитись на фотографію Олени у сексуальній мереживній білизні. Дівчина така заманлива на світлині, що зносить дах, що голова йде обертом, що повітря бракне в легенях, що я збожеволію від однієї гадки, як інші чоловіки дивитимуться на мою наречену і пускатимуть слину. Я чітко дав зрозуміти свою позицію. У подібних фото сесіях дружина Доманського не зніматиметься. Вистачить.
Ні, я не проти її кар’єри, але фотографуватися голяка й оголюватися на публіці — зась.
Вона красива. Ідеальна. Трішки стерва, бо надіслала цю світлину наперед знаючи, яку реакцію викличе, бо протягом останніх семи днів мала звичку не відповідати на дзвінки й сповіщення, а на мої зауваження відмахувалась, наче я надокучлива, противна муха. Інколи її ігнорування доводили до сказу, виникало непереборне бажання придбати білет та вилетіти до неї, аби особисто надавати по м’якому місцю…
Фото викликає спогади про романтичну ніч в її квартирі у центрі нашого міста. Вона одна з жінок, з якими побував у ліжку, викликає бажання повернутись і повторити.
Ніка — класна, але навіть поруч з коханкою подумки повертався до настирливої Лєнки Тищенко.
Кажуть, протилежності притягуються. Ось і ми, два різних полюси, невпинно рухаємось до спільної точки.
З мрій вириває вібрація телефону та повідомлення від помічниці. Мимоволі кривлюсь. Я можу все зрозуміти: прив’язаність, розрахунок, потяг, хворобу, та дівчини стає занадто багато. Дзвінки й сповіщення від неї буквально засипають з головою, дратують до скреготу зубів.
«Привіт, коханий. У мене хороша звістка. Сьогодні лікар дозволив підвестись. Ти приїдеш?»
«Вибач, сьогодні важкий день, розпланований до хвилини. Можливо, твоя мама навідається?»
«Розумію, тоді завтра?»
«Зустрінемось».
Відчуття неправильності не полишає. Прикладаю край гаджета до підборіддя, краєм ока ловлю проїзну частину. За вікном дрібно сипле сніг. Ще вчора день вітав осіннім теплом, а сьогодні, за кілька днів до Нового року, зима вступає у свої права — снігові і морозні. Вдома мама поставила ялинку. Попри те, що я давно не малюк, традиції не змінюються роками. Уявляю, як зрадіє звістці про внука.
Я, наприклад, потрохи звикаю до ролі майбутнього татуся. Коли маю вільну хвилинку, передивляюсь каталоги колисок та колясок. У мого сина повинно бути все найкраще. Впевнений, з трьох років почне вивчати англійську та займатиметься в басейні. Я особисто вчитиму малюка плавати. Іноземну мову перекладемо на маму, адже рівень у неї вищий. Думки про дитину витісняють Ніку далеко на периферію, і вже перед очима маячить образ Лєнки Тищенко.
В аеропорт прибуваємо вчасно. Я встигаю купити букет білих троянд і з ними зустрічаю красуню у супроводі сурового Валерія. Не охоронець, а мовчазна тінь. Однією рукою він тягне величезну валізу, в іншій — несе ще більшу. Чоловік помічає мене й супиться, наче ковтає ложку солі.
Лєна також волоче саквояж. На ній тонесеньке сіреньке пальтечко, яке замалим сягає попереку, сонцезахисні окуляри, широкі чорні джинси та кросівки. Витончена, граційна, приваблива, однак одягнена зовсім не по погоді. На вулиці сьогодні мінус дев’ять. І навіть величезний картатий шарф, яким обмотана до самісінького носа, не рятує від холоду. Усміхаюсь та з букетом йду назустріч.
— Привіт! Як долетіла? — одразу цікавлюся, вручаю квіти, цілую у кутик губ. Усередині серце починає товкти швидше. Як не прикро визнавати, та в присутності колишньої однокласниці нервую. Поспішаю забрати у неї багаж. На Валерія навіть не дивлюсь. Лєнка окуляри не знімає, скупо усміхається, проте квіти приймає і навіть вдихає аромат.
На щоках спалахує легкий рум’янець, ніжно контрастуючи з молочною шкірою.
— Привіт, Руслане. Приємно, що вирішив зустріти. Якщо чесно, то сподівалась краще перенести довгу поїздку.
— Зараз вдома відпочинеш. Зголодніла? Хочеш, замовлю щось з ресторану або сам приготую?
— Фірмову страву — макарони по-флотськи? Нам з малюком вона дуже сподобалась, — переходить на шепіт. Слова звучать приязно, по-рідному.
— Для нашого сина хоч зірочку з неба!
Відставляю лікоть, і дівчина підхоплює під руку. Лєнка близько-близько, йде поруч, повернулась. Я повинен зізнатись про розмову з Тищенком–старшим. Не варто ставити їхню сім’ю в незручне становище.
— Я сказав твоєму батькові, — випалюю, набравши повні груди повітря. — Нас запросили на вечерю.
Дівчина застигає на місці. Схоже, я поспішив дати надію її батькам.
— Я сподівалась на зустріч в рестарті. Для всіх було б легше.
— Послухай, — обережно торкаюсь її плечей, змушую поглянути у вічі. Під долонями відчувається дрібне тремтіння. Дівчина заїдає губу, чекає підтримки, розуміння. — Ми приїдемо в гості разом. Візьмемось за руки й все розкажемо. Якщо забажаєш, висловимо умови нашого шлюбу. Тільки не хвилюйся. Пройде час, і шкодуватимеш про витрачені нерви на незначущі події. До речі, завтра можемо поїхати на оглядини нашого будинку. Я підібрав декілька варіантів.
— Що? Будинку? У мене є, де жити.
— У тебе, але не в нас. Не сперечайся, будь ласка, з чоловіком.
Знімаю із себе куртку та кутаю тепліше свою майбутню норовливу дружину. Шосте чуття підказує: наша історія тільки починається.