РОЗДІЛ 21 ОЛЕНА "Стосунки"

Сорок вісім годин я без Доманського. За звичкою озираюсь, прислухаюсь до кроків та чекаю, що заговорить.
Квартира без нього порожня. Дике відчуття самотності сковує із середини, викручує думки у протилежному від потрібного напрямку, знову і знову повертає до спогадів. Мозок генерує лише приємні пам’ятні моменти, і я мимоволі розтягую губи в посмішці.
Час підводитись з ліжка. На сьогодні заплановано дуже багато, а найважливіше — розірвання договору з модельним агентством. Сумно прощатись з улюбленою роботою, з Мікою, яка хоч потріпала нерви, та допомогла досягнути найвищих вершин. У глибині душі вона хороша…
Вкотре потягуюсь, перевертаюсь з боку на бік та швидко зриваюсь з постелі. Несподівано паморочиться в голові, до горла підступає бридкий клубок нудоти. Наче пройшов токсикоз, а знову погано. У недоречний момент оживає мобільний телефон, екран світиться фотографією Руслана (сам поставив на дзвінок, коли спала в лікарні).
— Привіт, — намагаюсь говорити рівно, проте голос звучить втомлено і хворобливо.
— Лєна, що сталось? Ти як? Погано? Ти вдома чи в лікарні? — одразу засипає питаннями. Між нами пів земної кулі, та його турбота відчувається і від того відчуття серце розквітає. Поспішаю заспокоїти.
— Не хвилюйся, Доманський! Трішки нудить. Полежу кілька хвилин — і все пройде.
— Даремно залишив саму. Тепер місця собі не знайду. Скинь своє фото.
— Для чого? — щиро дивуюсь.
— Переконаюсь, що з тобою дійсно все гаразд.
Інколи він перегинає палицю. Я картинно закатую очі і погоджуюсь.
— Як батько? — цікавлюсь після короткої заминки. Насправді на язиці крутяться питання про його коханку. Я ревную Руслана. Попри те, що не маю на чоловіка права і між нами діють певні домовленості стосовно майбутнього, я нічого не здатна із собою вдіяти. Як подумаю, що він перебуває поруч з іншою, що цілує її, так як цілував мене в лікарні, що…Непрохані сльози бризкають на щоки, і доводиться глибоко дихати, щоб приховати образу.
— З тобою точно все гаразд? — насторожується колишній однокласник. — Батько йде на поправку.
— А його супутниця?— не дотримавшись толерантності, цікавлюсь. Мабуть, я камікадзе. Стою на краю прірви і готова добровільно пригнути в невідомість. Руслан неохоче відповідає, що на завтра запланована чергова операція, а загалом також одужує. Тема чоловікові неприємна, розмова заходить в глухий кут. Глибоко в душі вмерло сподівання, що вони розпрощались і Доманський вільний.
Знову западає мовчанка, у якій немає про що спілкуватись і не зручно розпрощатись.
— Ти сказав своїм про вагітність? — змінюю тему, бо ліпше говорити про мене, ні про його пасію.
— Коли повернешся додому, ми зберемось у сімейному колі та повідомимо радісну звістку разом. До речі, було б правильно помиритись зі своїми татом та мамою. Вони хвилюються.
— Я не можу. Занадто боляче згадувати…
— Даремно, Лєн. Обставини змінились, ми все одно одружуємось, а недомовленості тільки негативно впливатимуть на твоє самопочуття.
— Пропонуєш вдавати, що все добре?
— Пропоную шукати компроміс, — відповідає Руслан, наче злегка виправдовується. — І в наших стосунках також.
— А в наших що змінилось? — аж присідаю на край ліжка, забувши про запаморочення та нудоту. Уся увага прикута до Доманського, його слів, рішень, думок. — Здається, чітко висловили позиції один одного.
— Тищенко, зараз я хочу тебе прибити. Невже не зрозумієш, що дитині необхідна нормальна сім’я?
— А як же твоя… дівчина? Як з нею? Також житиме з нами?
Сама дивуюся жорстокості слів, які злітають з губ. Я намагаюсь їх тримати, проте ревність вибирається нагору та показується в найгіршій інтерпретації.
Руслан прокашлюється.
— Поки немає можливості поговорити з Нікою, та до нашого весілля питання вирішиться.
— А після весілля? — відчуваю, як закипаю, і подумки наказую мовчати й тримати язик за зубами. Я провокую Доманського, і це так не красиво зі сторони.
— Залежить від тебе, — ошелешує та поки не прийшла до тями додає: — Фото не забудь скинути, майбутня дружинонько!
Хапаю повітря ротом, наче викинута на берег риба. Легені спирає, а фрази застрягають в горлі. Фото…
Розправивши волосся, роблю селфі. Одне, друге, третє…
Прискіпливо роздивляюсь світлини, жодна не влаштовує: то шкіра занадто бліда, то круги темні під очима, то волосся не причесане. У галереї знаходжу фотографії з останньої фото сесії у спідній білизні. Обираю одну з найвідвертіших. У будь-якого чоловіка від цієї фотографії знесе дах.
О, уявляю реакцію Доманського! Самолюбство пестить душу, сам напросився, як говориться.
Відправляю… та із завмерлим сердечком в грудях чекаю, коли перегляне сповіщення. Впевнена, він довго кліпатиме очима на світлину. Цікаво, що відповість?
Однак, Доманський наче знущається. Прочекавши хвилин десять, підводжусь з постелі та починаю готуватись до зустрічі з шефинею.
У нас попереду неординарна розмова. Значну частину своїх заощаджень я хочу вкласти в розвиток власної справи — дитячого модельного агентства, для успішного старту якого замало лише моїх грошей та гучного імені. Мені край потрібний такий діловий партнер як Міка і її величезний досвід. Впевнена, разом ми зможемо досягти успіху у моєму місті.
Одягаю сірий діловий костюм, до нього низькі черевики. Вони край дратують і не подобаються, та з огляду на відсутність інших без підборів, доводиться погодитися на цей варіант. Дивно бачити своє відображення в дзеркалі без височенних шпильок, ніяк не можу звикнути. Очима перебираюсь на плоский живіт. Голод обзивається шумними звуками і я, посміхнувшись сама до себе, відкидаю поспіх та прямую на кухню. Увечері готувала макарони по-флотський. Дитині страва «сподобалась», і я залюбки її коштую. І зовсім не тому, що Доманський свого часу чаклував над нею…
Хоча, себе не оманиш. Я сумувала за коханим, і як згадку про наш вечір, також взялась готувати страву. На жаль, я гірший за Руслана кухар.
І знову за сніданком раз за разом переглядаю телефон. Нарешті Руслан бачить моє сповіщення. І…
І відповідь прилітає миттєво.
Подібної реакції я точно не чекала.
Наміри звести чоловіка з розуму зазнають фатального фіаско.