РОЗДІЛ 20 РУСЛАН "Минуле і майбутнє"

Губки солодкі, м’які, невагомі наче ванільне морозиво. Їх хочеться торкатись, пестити, пробувати на смак, підкорювати. Їх хочеться відчути на своєму тілі… як тієї незабутньої пристрасної ночі, коли обіймала, віддавалась, була моєю до останньої краплинки, до крику, до емоційного вибуху.
Я проводжу пальцями по вустах, вони пам’ятають поцілунок на іншому континенті, хоч минуло дванадцять годин. Ніжну ваніль не можливо викинути з голови, не можна зрівняти з поцілунками інших жінок, у тому числі Ніки.
Годину тому літак приземлився в аеропорту, і я на таксі одразу приїхав в лікарню до хворої помічниці. Та зараз стою перед дверима в її палату і не знаходжу сил постукати у двері, переступити поріг, заглянути, щоб сповістити — між нами все скінчено.
Стискаю та розтискаю кулаки. Уже вп’яте. Вп’яте даремно, бо сили не додаються. Ніці добряче дісталось в аварії, лікарі витягнули дівчину з того світу. Операції, реабілітація, спроба ходити — попереду важкий шлях, який, вочевидь, сподівається пройти зі мною.
Остання наша романтична зустріч відбулась в готелі на Набережній. Власне, ми тільки там зустрічались, проводили приємні ночі й вранці повертались разом на роботу. Перешіптування за спиною були, проте підлеглі не наважувалися осудити чи запитати у вічі.
Але…
Я чоловік, а поруч перебувала красива, доглянута, сексуальна дівчина. Наш номер знаходився на останньому поверсі, і валяючись в ліжку, можна було розглядати нічне, блискуче місто за склом величезного панорамного вікна. Ніка повернулась з душу, замотана у білий готельний рушник, зі скуйовдженим волоссям, з краплинками води, що стікали в ямочку між ідеальними півкулями. Вона весело щебетала про якусь нісенітницю, а потім сіла край ліжка і завмерла на мені поглядом. Я не витримав його, запитав, що сталось і чому так проникливо дивиться.
— Руслане, що мені робити, як поводитись аби тебе не втратити?
— Нам добре разом, тому поки не бачу сенсу змінюватись щось.
Відповідь не задовольнила помічницю. Ковтнувши клубок в горлі, несподівано запитала:
— А якщо зі мною станеться якась прикрість, наприклад, захворію? Ти ж покинеш? Переступиш? Забудеш мене?
— До чого ця розмова, Ніко? — вхопивши за зап’ястя, протягнув дівчину на себе.
— Погане передчуття. Можливо, не полетиш?
— Що за дурниці? — відверто засміявся. Більше — вибухнув реготом. — Звичайна ділова поїздка, яка займе максимум три дні. Ти навіть скучити не встигнеш, — поцілував у носик, у той самий час ковзаючи долонями по оголених сідничках. — А з тобою нічого не станеться, бо працюватимеш в офісі, їздитимеш на роботу, спілкуватимешся з друзями.
— У мене погане передчуття, — стиха вимовила, провівши пальчиками по грудях. — Візьми з собою.
Звісно, я заперечив. Я не міг везти коханку до Лєнки Тищенко.

Позаду роздаються кроки, повертаючи зі спогадів до реальності. Озираюсь і натикаюсь поглядом на медсестру, яка з тацею в руках мчить в палату хворої.
— Ви до Вероніки Шедлової? — запитує, не зупиняючись. Ствердно киваю головою. — Будь ласка, погодуйте пацієнтку, тому що я терміново біжу на пост, у відділення доставили нового хворого.
— Звісно.
Виходу немає, тепер однозначно слід зайти в палату.
Крадькома постукавши та не чекаючи запрошення, штовхаю двері в глиб кімнати. Ранкове сонячне проміння бавиться скромним інтер’єром, бігає по металевому ліжку під стіною, невеличкій білій тумбі, столику, одному стільці та громіздкому апарату, до якого через трубочки й проводи підключена моя помічниця. Нас розділяють сім кроків і прірва обставин, через які я зобов’язаний бути чесним і розпрощатись з нею.
Тільки як сказати, що я одружуюсь, що інша дівчина вагітна, що я заплутався, але спільного майбутнього у нас немає. З Лєною доведеться миритись і шукати компроміс. Хай би що ми наговорили один одному, та наша дитина не повинна страждати. Їй потрібна зразкова сім’я, де тато і мама тримаються купки, не сваряться і не сиплять докори.
Повільно наближаюсь до лікарняного ліжка, з острахом поглядаю на Ніку, яка спокійно, нерухомо лежить, покалічена та загіпсована. Голова дівчини в бинтах. Лікарі зробили їй надскладну операцію, і вона чудом залишилась живою.
— Привіт, — шепочу, нависаючи згори. Повіки дрібно тремтять, вона їх важко відкриває і тієї ж миті в затуманеному погляді зблискує радість, а сухі, потріскані вуста розтягуються в посмішці. Привітна зустріч випікає в області серця дірку.
— Ти прийшов, — стогне, ковтає букви. На більше слів не вистачає сил.
— Тільки з аеропорту. Як ти?
— Жива…
— Не розмовляй, бережи сили. Я приніс тобі поїсти. Кілька ложок підуть на користь.
Вероніка фокусується на таці. Інтуїтивно відчуваю її розчарування і сором, адже слід було прийти з букетом квітів.
Я банально не подумав про таку деталь.
— Медсестра де?
— Навідається з хвилини на хвилину, але я допоможу тобі. Обережно…
У самого руки дрижать. Сідаю на стілець біля хворої, набираю бульйон. Повітря, просякле запахом медикаментів, доповнюється густим ароматом лікарняної їжі.
Вероніка силою робить один ковток і відвертається. Солоні сльози сповзають з очей та губляться під білими бинтами.
— Припини, не плач, будь ласка.
— Я не можу… Не хочу, аби бачив мене в такому стані, побиту й пригнічену, безпомічну й непотрібну.
— Вероніко, — відклавши столове наряддя, беру дівчину за руку. Тонкі пальці крижані від хвилювання і несміливо згинаються. — Ти хороша дівчина, прекрасна помічниця, і ця прикра аварія — чергове випробовування, з яким обов’язково справишся. Зі своєї сторони я зроблю все можливе і неможливе, щоб ти якомога скоріше стала на ноги. Тому про щось інше, окрім власного здоров’я, не слід думати і переживати. Впевнений, ти швидко повернешся до звичного життя.
Вероніка уважно слухає, ловить кожнісіньке слово, з кожною наступною фразою її дихання частішає, а монітор підключеного апарату пищить активніше.
— Руслане, ключовим залишається «справишся». У тебе є інша, Олена Тищенко?
Горло бере спазм, давить, душить і я закашлююсь. Витримати проникливий погляд хворої дівчини просто не під силу, збрехати їй — несправедливо, дати надію — підле лицемірство. Між трьох рівноцінних вогнів обираю перший і опускаю очі.
— Добре, не говори поки нічого, — Ніка висмикує пальчики. — Та я хочу, щоб ти знав. Мені ні з ким не було так добре, як з тобою.
Відвертається до стіни та замалим стримує ридання, які показувати перед мною вище її гідності.
— Одужуй. Я завтра знову прийду, — обіцяю несподівано для себе.
Вже в коридорі спираюсь до стіни. На душі препаскудно, гидко і неправильно.
Я заплутався у своїх прив’язаності до двох жінок,  минулого, яке тягне,  і  майбутнього, яке манить.