РОЗДІЛ 19 Руслан "Те, що всередині"

— Заспокойся, будь ласка, і скажи як тато, як Ніка? — я даремно намагаюсь говорити твердим, непохитним тоном. Голос все одно зривається на крик, виказуючи внутрішнє хвилювання і паніку, яка підбирається до горла. Тищенко ні жива ні мертва дивиться широко розкритими очима. Вона відчуває, що сталось щось погане, непоправне, але змушена чекати пояснень. З кам’яним виразом обличчя відриваю телефон від вуха, перемикаю на гучномовець, щоб також чула.
— Вони їхали з ділової зустрічі, — хрипить матуся. — Водій не справився з керуванням, і всього в кварталі від ресторану вони потрапили в автотрощу Руслане, татка повезли на операцію. Сказали, важкий перелом стегна.
— А Ніка? — повторюю, потуплюючи погляд в підлогу. Тепер Лєна знає, хто моя коханка.
— У важкому стані. Лікарі борються за її життя.
— Дідько! — випалюю. Ситуація непередбачувана і я повинен їхати. Та як залишити дівчину, яка виношує мою дитину і також потребує піклування? Перед мною постає складний вибір.
— Зателефонуй Тищенкам, нехай побудуть з тобою, допоможуть чим необхідно. Я залишаюсь з Лєною.
Моє рішення ошелешує дівчину. Вона недовірливо зирить спідлоба, намагаючись розгадати справжність намірів.
— Можливо, ви прилетите вдвох? Запитайте у лікаря.
— Не впевнений. Я не ризикуватиму життям нашої… Одним словом, мені доведеться затриматись. Будь ласка, тримай мене в курсі. І про Ніку теж…
Мама відбивається. Новини непосильним вантажем звалюються на плечі. Хвилину мозок переробляє інформацію, долаючи сумніви й вагання.
Вийшовши з ліфта, Олена бере під лікоть, змушуючи зупинитись.
— Руслане, я справлюсь сама. Мені вже краще, та й Валерій є поруч. А ти повертайся додому. Якби не було, ти потрібний їй також. Для хворої людини підтримка не менш важлива, ніж операції та гроші.
— Я не залишу вас, — йду наперекір. — Навіть не сперечайся.
— У такому разі зробимо інакше. Якщо мене виписують, ти купуєш авіабілет. Я владнаю свої справи, з’їду з квартири, а далі побачимо. Головне, щоб з близькими було все добре.
— Головне, щоб ти себе берегла і нашого малюка, — кидаю швидкий погляд на запалий, плоский живіт під короткою курточкою. — Боюсь, без мого контролю опинишся на роботі.
— Що поробиш, ми обоє звикли працювати. Однак я не ризикуватиму дитиною. Я не переживу її втрату.
Залишаючись з протилежних сторін річки під назвою «сім’я», ми з Лєною намагаємось вберегти те тоненьке, майже невловне розуміння, яке між нами посіяв наш малесенький малюк. Після пережитого стресу, я не хочу залишати дівчину саму самісіньку, і в той самий час несправедливо стосовно Ніки, бо наш роман можна сміливо назвати бурхливим.
— Послухаємо думку лікаря, — відповідаю якомога стриманіше. — Є рішення, які не можна приймати поспіхом.
Киває голівкою та стукає кулачком по білому дверному полотні. Я залишаюсь чекати у коридорі.
Час тягнеться невиправдано довго. Прислухаюсь до голосів з протилежного боку, до кожнісінького звуку, хвилююсь за самопочуття Олени та дитини.
Натомість Ніка, її операція та кепський стан виляють десь на другому плані. Навіть у закутнях душі не закрадається бодай краплинки переживання за помічницю. Тут і зараз є я та Лєнка Тищенко.
Нарешті двері прочиняються, показуючи усміхнене обличчя майбутньої матусі. У руках вона стискає книжечку-картку.
Мов божевільний усміхаюсь у відповідь. Бачу, що все прекрасно, і настрій злітає вище неба.
— Хочеш подивитись фотографію? Це наш малюк, — від радощів голос дівчини перетворюється у писк. Вона ладна стрибати на місці, плескати у долоні, навіть обійняти мене.
— Звісно, — погоджуюсь і забираю з тремтячих пальців чорно-біле зображення, де на розмитому сірому фоні видніються обриси… дитини. Тепер руки починають тремтіти у мене. Крихітний, маленький, такий вразливий… малюк. Він живий, він розвивається і росте, зовсім скоро світ почує його перший крик.
— Дякую, — здавлено видихаю і не зглядаюсь, як кидаю Лєнку в обійми. Наші серця стукотять шалено швидко, наче біжимо удвох марафонську дистанцію. Є щось романтичне, невидиме, і щире в наших обіймах, диханні. Олена завмирає. Я також стою прислухаючись до дивних почуттів, котрі тріпочуть всередині, в області сонячного сплетіння.
— Поглянь на попереднє зображення. Тут зовсім-зовсім крихітний, наче намистинка. Не видно ні голівки, ні ручок, ні ніжок, лише мініатюрне сердечко.
Дівчина гортає картку, показує інше зображення. Фон той самий, розмитий і сірий, проте замість обрисів ембріона видно точку — нове життя.
— Підріс, — хмикаю, скидаючи бровою.   
— Так, і мене виписують додому. Тож можемо просто зараз звідси їхати.
— Які рекомендації приписали? — запитую, не відриваючи погляду від двох фотографій.
— Більше їсти, спати, відпочивати, гуляти. Одним словом, насолоджуватись вагітністю. На щастя, мій токсикоз вгамувався, і тепер я можу сміливо їсти все, що забажаю.
— Ну, набрати ваги тобі не завадить, одні кістки залишились.
Мимоволі ковзаю поглядом по її фігурі. Невинний жест не проходить повз увагу дівчини, у відповідь вона корчить гримасу і показує кінчик язики, далі швидко йде коридором — красиво й вишукано, немов не розгулює по лікарні, а перебуває на подіумі. Худорляві стегна звабливо вигинаються у такт кожнісінькому руху, відірвати погляд від красуні (нехай без косметики й у звичних вузьких джинсах та худі) не можу.
Несподівано Олена зупиняється, повертає голову, перехоплює мої розглядання.
— Доманський, дірку у спині просвердлиш. Поїхали звідси швидше, тим паче тобі потрібно в аеропорт.
— Не зрозумів, — настрій і доволі позитивні враження вмить перетворюються у попіл. Погані передчуття клубочаться, підбираються до горла. Тищенко щось задумала.
У два кроки опиняюсь поруч, зазираю прямісінько у вічі.
— Знову відправляєш додому? Хочеш мене спекатись?
— Руслане, по перше, твій батько потрапив в аварію і було б правильно підтримати його і маму. По друге, твоя дівчина… Хто як не ти, допоможе їй в складний час.
— Відправляєш до коханки? — не вірю власним вухам.
— Коханка, подруга чи підлегла — це вирішувати тобі. Сам сказав, що твоє особисте життя для мене — табу. Та і не цікаво, бо не бачу сенсу витрачатись на чоловіка, якому байдужа. Я пропоную просто зараз визначити наше майбутнє, уклавши усну домовленість.
— Домовленість? — збентежено перепитую. Коли встигла казна-чого понавигадувати?
— Саме так. Ми одружимось лише на папері, житимемо під одним дахом, але кожний з нас буде вільним від сімейного обов’язку.
— Тобто, моя дружина спатиме з іншими чоловіками, а я з …
— Вірно, з помічницями. Крім того, кожний займатиметься своєю справою. Ти — банком, бо посядеш крісло генерального директора, я… Поки це залишиться в таємниці, мені необхідно остаточно визначитись, — зображає задуму на обличчі.
— І тебе влаштовує така модель сім’ї?
— Ти сам вирішив, а в мене немає вибору.   
— Тобто, я тобі байдужий?
Лєнка знизує плечима, мовляв, чого причепився. А я… Те, що нило в грудях, нарешті вибирається назовні.
Я нахиляюсь та цілую її в губи…