РОЗДІЛ 18 РУСЛАН "Ревність"

Ніка…
Я ж вчора пояснив, щоб не турбувала.
І вчора пояснив і позавчора пояснював, і взагалі слід розривати стосунки з дівчиною… Чи не слід?
Я не бачу в Олені абсолютно нічого жіночного і бажаного. Чи бачу?
Порив заритись пальцями у волосся вчасно зупиняю.
— До тебе дзвонять, — є нотками докору повторює Лєнка та, залишивши самого на кухні, прямує у ванну кімнату. Через секунду звідти роздається дзюрчання води.
Відчуття неправильності таранить мозок. Говорити з коханкою в квартирі давньої подруги якось… не ввічливо.
Ніка — моя помічниця, з якою мав необачність закрутити службовий роман у стінах офісу. Ніколи раніше не сприймав дівчат-підлеглих, як об’єкт залицяння чи інтимних стосунків, проте пишногрудій блондинці з гарною освітою та знанням своєї справи вдалось пробратись на квадратні метри мого особистого простору. І ось два місяці як між нами вирують справжнісінькі пекельні пристрасті.
Мені подобається з нею бути, тобто Ніка в ліжку богиня. А робота… зароджувались думки знайти нову помічницю, а цю відправити в ряди утриманок. Звісно, такі грандіозні ідеї навідувалися раніше, до моєї короткострокової поїздки, яка затягується на кілька тижнів.
Я понуро дивлюсь на телефон.
Сам же говорив Лєнкі, що моє остисте життя її не повинно хвилювати, і в той самий час почуваюсь негідником, зрадником та повним ідіотом.
Неохоче натискаю сенсорну зелену кнопку. З протилежного боку зв’язку роздається мелодійний, чіткий голос коханки.
— Руслане, добрий ранок. Ти вже прокинувся? Не розбудила?
— Мені не зручно розмовляти. Я ж просив не турбувати, тільки у крайніх, виняткових випадках.
Не ображається, продовжує:
— Я скучила. Закохана жінка хоче почути голос коханого чоловіка. У цьому немає нічого поганого. Скажи, будь ласка, коли ти повернешся?
— Ніко, ти ж розумна, кмітлива дівчинка. Не став зайвих питань, і не почуєш неприємних відповідей.
Я таки перегинаю палицю. У результаті переживання помічниці спливають нагору й вона відверто цікавиться:
— Ти з Тищенко? Тобто, ви разом і тому такий холодний та неприязний зі мною?
Вмовкаю, не можу викласти всю правду. В офісі для підлеглих, в тому числі для Ніки, я полетів на інший континент у відрядження. Ні про Олену, ні про мою маму мови не йшлось. Дівчина цікавилась, що за термінова поїздка, адже прекрасно усвідомлена з графіком роботи, та нічого конкретного не пояснив. Тепер мене ставлять перед фактом.
Напружуюсь, поршні в голові починають екстрено генерувати гідне пояснення.
— Так, — натомість відповідаю, витримавши довгу, затяжну паузу. Напевне, тільки тоді розумієш, що означає для тебе людина, коли виникає ризик втратити її довіру, підтримку, симпатію. Ніка продирає горло. Інтуїтивно відчуваю її біль, страх і розчарування. Для дівчини справджуються найгірші побоювання та підозри.
— А я? За бортом? — зрадливо тремтить голос помічниці. — Не потрібна вже? Проженеш?
Я розумію, що хвилюється. Було б логічно відправити її на «вільні хліба», перекрити доступ до банку. Проте я не знаю, як правильно вчинити. Кидаю побіжний погляд на ванну, де замкнулась колишня однокласниця. Я наче між двох вогнів, між двох берегів стрімкого гірського потоку. Прийняти рішення одразу не вдається.
— Ми поговоримо, коли я повернусь додому. Займайся справами банку.
— Є надія, що в наших стосунках нічого не зміниться? — вмить веселішає дівчина, а мене як підкошують.
— Повторюю, дочекайся мого повернення.
— Тобі можна писати, надсилати свої фотографії? — продовжує давити на жалість.
— Я зайнятий, — відповідаю занадто категорично й розриваю з’єднання.
Якщо Ніка погодиться на будь-які умови, лиш би втриматись поруч, то …
Наше з Лєною майбутнє покрито чорною пеленою невизначеності.

Знайома повільною ходою вигулькує з ванної кімнати, поправляє комір халата і з награною байдужістю вдає, ніби шукає цукор. Це зовні вона розігрує спокій. А в очах читаю образу.
— Поговорив? — випалює скоромовкою. — Пора повертатись в лікарню, та якщо не маєш часу возитись зі мною, лети додому. Я прекрасно справлюсь сама.
— Ні, — заперечно хитаю головою. — Немає нічого важливішого за нашу майбутню дитину.
— Змінив погляди?
Питання з вуст Олени звучить двояко і колюче. Що конкретно має на увазі? Змінив ставлення до неї, віддавши перевагу перед Нікою? Чи втямив, що син набагато важливіший за всіх жінок разом узятих? Я коректно пропускаю уточнення повз вуха, театрально підношу до губ чашку з приготовленим нею чаєм.
— Смачно, дякую! Збираймось.
Всім виглядом показую, що розмова завершена, що далі з’ясовувати стосунки поки немає сенсу. Ми навіть заяви не подали в РАЦС, а вже ображаємось один на одного за минуле. У кожного з нас були партнери чи навіть закоханість. Он я не стаю на диби за мовчазного Валерія, який попри спроби приховати справжні почуття, зирить на дівчину переповненими обожнювання очима.
У лікарню їдемо машиною Лєнки, за кермом сидить та сама гора м’язів у вигляді незмінного охоронця. Кілька разів у дзеркалі дальнього вигляду перехоплюю його суровий, кам’яний погляд. Чоловік довше належного затримується на мені очима, наче попереджає, що в разі образи Олени, відповідальність нестиму особисто перед ним. Дратує!
Зате моя супутниця люб’язно дякує та просить зачекати під стінами установи. Вона щиро сподівається, що сьогодні її випишуть.
Зайшовши на перший поверх, супроводжую дівчину до ліфта. Заперечує, мовляв, прекрасно почувається і на четвертий поверх здатна підійнятись східцями.
— Припини думати лише за себе, — невдоволено бурчу, обережно підштовхуючи дівчину в кабіну.
— Доманський, це ти припини вдавати, ніби турбуєшся про нас. Якщо мені не зраджує пам'ять, вдома на нашого новоспеченого татуся зачекались.
Коле пекучими словами, морально б’є в область сонячного сплетіння.
Хочу запитати, чи ревнує, однак вчасно стримуюсь, бо дівчина дійсно має чи мала почуття до мене.
У тісному приміщенні ми тільки вдвох. Повітря довкола електризується, заряджається негативним частками дівочої ревності.
— Лєн, послухай, — легенько шарпаючи за лікоть, намагаюсь розвернути дівчину до себе. Однак знайома звільняється від захвату, готова вліпити замашного ляпаса. Не знав, що настільки емоційна та ревнива. Ревність — це пристрасть…
Телефон в кишені турбує невчасно. Неприємну розмову про моє остисте життя доводиться відкласти на невизначений термін, а я б волів зараз розкласти все по поличках.
Мама… Якщо не відповім, хвилюватиметься за Олену.
— Привіт! — коротко вітаюсь. — Ми якраз в лікарні. Можливо, Лєну випишуть…
— Синочку, синочку, — плаче в трубку. Її сльози не віщують нічого хорошого. Під грудьми зароджується фізичний біль.
— Що сталось?
— Наш тато… Десять хвилин тому він потрапив в аварію. Він і твоя помічниця Вероніка.