РОЗДІЛ 17 ОЛЕНА "Ніч для двох"

Звісно, такий чоловік не може бути самотнім. Багатий, впливовий, молодий і головне — красунчик з красунчиків.
Доманський, ти зведеш мене з розуму!
Кидаюсь на ліжко та зариваюся носом в подушку. Сльози повільно скапують по щоках, змочуючи тканину. На душі пече і болить, наче я застукала коханого за зрадою.
«Руслан вільний, він має право на стосунки з жінками», — намагаюсь заспокоїтись, проте не вдається.
Десь через годину, коли сльози закінчились, а обличчя запухло від схлипів, двері в кімнату прочиняються.
Митю вдаю сон. Хвилину Руслан стоїть на порозі, роздивляючись мою спину, вкриту ковдрою. А я напружуюсь і намагаюсь дихати рівно, спокійно, характерно для сплячої людини.
— Солодких снів, Оленко, — ледь чутно промовляє та закриває за собою двері. Я ошелешено підскакую на ліжку, дивлюсь на темне дверне полотно, що розділяє мене і Доманського.
Чому приходив? У голові стільки різноманітних версій, проте жодна не знаходить логічно підтвердження. У нього є дівчина, яка не знає про дитину, про наш намір одружитись і спробу створити ілюзію сім’ї. А як буде зловтішатись, дізнавшись, що навіть після весілля він залишиться з нею!
Я стану посміховиськом.
З неприємними думками поринаю у тривожний сон, у якому знову мучить Доманський. Цього разу я шастаю чагарниками в дрімучому, непроглядному лісі й шукаю його — батька своєї дитини. Крізь сон гукаю Руслана і зовсім близько, над самісіньким вухом чую лагідний голос з проханням не хвилюватися, адже він поруч.
Ранок починається з нестерпного головного болю та ломоти в тілі. Від незручної пози ниє шия. Повернувшись, крекчу як старенька бабуся.
Де моя подушка?
Замість неї відриваю голову від широких грудей Доманського та натикаюсь на очі, в яких відбиваюсь сонним, збентеженим зайченям. М’яко стискаючи мої плечі, він поспішає втримати.
— Спи, рано ще.
— Що ти робиш в моєму ліжку? — зривається голос на крик.
— Я не зробив нічого такого. Вночі ти кричала, довелось лягти поруч. — Руслан повільно опускає руку, ковзаючи по моєму передпліччі. — Можеш відсунутись, якщо соромишся.
Я пирхаю та демонстративно скочуюсь на край ліжка, розвернувшись до нього спиною. Постіль перетворюється на лід, і зовсім скоро починаю цокати зубами. Так холодно, що мимоволі кидаю погляд на вікно, за яким тягнеться сиза пелена.
— Сніг, — нечутно промовляю, не ймучи віри, що дійсно за склом пролітають перші лапаті сніжинки.
— Сніг, — підтверджує мої слова Доманський. — Ти зовсім змерзла. Кутайся в ковдру.
Та замість того, щоб тепліше закутати мене, чоловік хапає в обійми й пригортає до грудей. Оголена шкіра горить вогнем. Навіть через тонку футболку чую її жар.
— Спи, — шепоче, міцніше стискаючи в захват. — Найкращі ліки — це сон.
— Доманський…
— Тихо, наш малюк хоче відпочити.
Він говорить спокійно, наче засинає. Але ж це неправда. Я сама бачила, як хвилину тому дивився широко розкритими, ясними очима.
Кручусь.
Було б правильно противитись…
Та хіба це не моя мрія? Хоча б секунду побути потрібною йому. Я буквально витягуюсь струною, тремтячу від хвилювання і шаленого серцебиття. Несподівано Доманський носом торкається мого волосся.
— Спи, Лєна, — промовляє і цього достатньо, аби мурашки забігали шкірою. Я лежу, забувши про дихання, не рухаюсь, з якимось диким страхом і передчуттям в душі. Я чекаю його дотиків, його…
І думка про іншу дівчину відходить на другий план.
Між нами нічого не відбувається. Я повільно заспокоююсь, зігріваюсь і знову засинаю.
Здається, тільки заплющила очі, а сонце високо-високо світить яскравим холодним диском на синьо-сірому небі. Кімната заллята його світлом. Від снігу не залишилось абсолютно нічого і новий день обіцяє радувати морозцем.
Вигулькувати з-під ковдри немає найменшого бажання. Я обережно, нечутно повертаюсь до Руслана, який спить на боці, підклавши під голову іншу руку. Його обличчя видається спокійним, розслабленим, навіть по-дитячому щирим. Упершись на лікоть, я нахиляюся до нього, милуюсь зблизька, поки можна. Ковзаю поглядом по акуратному носі, гострому підборідді, легкій щетині та тонкій м’якій лінії губ.
Я кохаю його. Сильно, як в далекому дитинстві. У рази сильніше, ніж три місяці тому. Це неймовірна мука бачити й не торкатись, мліти від почуттів і ховати їх глибоко в собі.
Вислизаю з ліжка, щільніше загортаюсь в халат, на кухні заварюю чай. Скоса поглядаю на кавомашину. У носі аж пахне напоєм, але ризикувати не хочу.
— Добрий ранок, — з спальні показується скуйовджена голова Доманського. Він смачно позіхає та в одних боксерах підходити до столу. — Прохолодно сьогодні, — обхоплює себе руками.
— Не дивно, ти ж ходиш майже голяка, — корчу невдоволену гримасу, відвертаючись до стіни. Даремно, перед очима все одно вимальовується міцна чоловіча статура з ідеальними кубиками преса.
— Я сьогодні куплю який халат, костюм спортивний.
Доманський огинає мене із-за спини, нахиляється за чашкою з ароматним напоєм та наче ненароком торкається плечем. Він затягує пару на повні гурди і лукаво коситься на мене:
— Дуже смачно пахне. Хоча це я повинен був готувати каву в постіль.
— Припини, — відмахуюсь. — Ми знайомі сто років і кавою в ліжко один одного не вразимо. Крім того, між нами нічого не було.
Руслан щиро всміхається.
— Я давно так не висипався. У тебе класне ліжко.
— Тільки моє класне? — зло випалюю в обличчя. Посмішка злітає з прекрасних губ. Доманський скидає бровою. Не вчасно пригадую розмову Доманського з дівчиною, і ревність давким клубком підступає до горла, а ще нашу, коли наголошував на вільних стосунках.
Ситуація довкола нагадує біг мурашок у розваленій купині.
Хлопець погано реагує на моє риторичне питання. Тобто, нічого не відповідає, повертається до образу серйозно всезнайка, стає холодним та байдужим. І я ж прекрасно розумію, що це всього-на-всього вигляд. Насправді він якраз навпаки, занадто боляче і гостро реагує на підтекст у моїх словах. А холодність в погляді, скутість в кожному русі — прекрасна спроба приховати себе справжнього, свої почуття і хвилювання.
— Умієш ти, Оленко, ранок зробити незабутнім.
— Нам і без того нічого пригадувати.
— Ти невиправна у своїй впертості. Чому завжди шукаєш в моїх словах чи вчинках негатив, спробу образити тебе? Чому обертаєшся спиною при найменшій спробі поводитись з тобою нормально?
Інколи мені здається, що Доманський — персональне покарання за минулі, теперішні та майбутні гріхи. Всередині все стискається, ніби в тіло вганяють сотні розпечених голок. Руслан помічає зміну мого настрою і відразу втихомирюється. Докори його сумління беруть гору над гордістю, перед ним вагітна жінка з купою емоційних сплесків. Але неприємна невизначеність перед майбутнім осідає в душах отруйним пилом.
Ловлю поглядом витончені аристократичні риси його обличчя. Мабуть, так сильно і так без взаємно не можна любити. Тільки коли він поруч я наповнююсь теплом, енергією, бажанням жити й досягати вершин. Я дуже до нього прив’язана. Вросла як живець в дерево. Розумію, що так заборонено, однак стримуватися не здатна.
— Збираймося в лікарню. Дорогою десь поснідаємо.
Руслан хоче продовжити, та нас перебиває дзвінок на його мобільний телефон. Гаджет голосно вібрує по поверхні барної стійки. На блакитному екрані пише Ніка…
Доманський ніяковіє.