РОЗДІЛ 16 ОЛЕНА "Права"

Доманський натягує на обличчя маску сировості та сидить з протилежного боку столу з таким виразом, наче перебуває на важливих перемовинах, де кожне наступне слово коштує мільйон.
А так гарно починався вечір.
У глибині душі прокидається вчорашня школярка, яка неймовірно зраділа пропозиції коханого хлопця залишитись ночувати з нею, в її квартирі, поруч на одному ліжку.
Хоч мова про спільне ліжко не йшла, та мені хочеться побути в його обіймах, шкірою ловити тепле дихання, вдихати аромат його улюблених парфумів.
Бажанням не судилось збутись.
Я повільно пережовую їжу. Їжа смачна, слід віддати Руслану належне. Але атмосфера, у якій вечеряємо, пригнічує відчуття задоволення.
Дивлюсь на чоловіка спідлоба. Він намагається не кидати в моєму напрямку погляди. Якоїсь миті не витримує.
— Ні, дитина носитиме прізвище Доманських. Я батько і вважаю, що це питання не повинно більше обговорюватись.
Виделка з шумом летить на стіл. Він злий, роздратований до бісиків. З однієї сторони намагається стримуватись, щоб не тиснути та не створювати для мене зайвої стресової ситуації, з іншої — він також емоційна людина.
— Як і наше особисте життя після одруження. Я маю право розпоряджатись собою і своїм тілом як заманеться, тобто даний аспект тебе не повинен хвилювати! — злегка перегинаюся через стіл, висловлюючи свою позицію. Дякувати Мікі та її нестерпному характеру, я навчила відстоювати власну точку зору. Очі навпроти округлюються до розміру блюдечок. Руслан закашлюється.
А що думав, гулятиме на всі сторони, а я дам обітницю черниці? Дзуськи! Права жінок і чоловіків рівні.
Хлопець витримує ефектну паузу. Знову бере столове наряддя, продовжує їсти вдаючи, що нічого не почув.
— Завтра запитаємо в лікаря, чи дозволить переліт додому.
— Я не можу зібратись і поїхати як за помахом чарівної палички. У мене тут дім, справи, друзі, робота.
— Розумію, я готовий залишитись і почекати.
— Ні, — пирхаю. — у тебе є банк. Повертайся, а я приїду через місяць.
Здається, остаточно виводжу Доманського з рівноваги. Він затягує повітря на повні груди й шумно видихає.
— Ми поїдемо з міста вдвох. Я не залишу свого малюка напризволяще.
Тепер я закашлююсь. Ставлення чоловіка о нашої дитини огортає душу приємним теплом. Холодність в моїх очах змінюється на приязнь і лагідність. Широко усміхаюсь:
— П’ять років тому я уявити не могла, наскільки люблячим ти будеш батьком. Інший на твоєму місці давно б зажадав тест ДНК, або взагалі відмовився чи відправив на аборт. Ти хороший.
Жест щирості справляє на Руслана позитивний вплив, і він також дарує усмішку у відповідь.
— У нас є спільна риса, — промовляє. — Обоє швидко запалюємось і обоє швидко відходимо.
— Ще б навчитись тримати емоції в руках.
— З оточенням я нормально спілкуюсь, а при тобі чомусь втрачаю контроль. Злюсь, дратуюсь.
— Аналогічно. Мабуть, від тебе заразилась, — чесно зізнаюсь, бо крім негативу три минулі місяці нічого не відчуваю в серці.
— Лягай спати, а я приберу. І буду вдячний за постіль, — говорить хлопець, хвилину помовчавши та думаючи про щось своє.
Радісно, коли про тебе турбуються. Попри важку розмову ми тримаємось гідно, подушки не летять, сусіди не збігаються розбороняти. Спати я відправляюсь спокійною.
— Якби не впиралась і які б аргументи не наводила, а наш хлопчик носитиме прізвище Доманських, — летить у спину чергове твердження, на яке, озирнувшись, невизначено знизую плечима. — Добраніч, Лєн.
— Спокійної ночі, комплект постільної білизни знайдеш в шафі біля вікна.
У своїй кімнаті одразу забираюсь під ковдру, скручуюсь клубочком і закриваю повіки. З кухні долітає брязкіт посуду, а потім дзвінок телефону. Доманський стишено розмовляє.
Насправді тут нічого дивного, але серце не на місці, шалено товче в грудях. І я роблю непередбачуване — підкрадаюсь до дверей, прислоняю вухо, напружую слух, щоб вловити суть розмови.
— Я приїду і ми поговоримо. Так, звісно, — крадькома шепоче чоловік. — Я у відрядженні, ти повинна зрозуміти, що зайнятий і не можу відповідати, коли заманеться.
Дівчина...
У Доманського є дівчина.