РОЗДІЛ 15 РУСЛАН "І знову сама"

— Несправедливо. Ти вдруге у моєму житлі, — промовляє Олена, розкладаючи продукти, куплені мною у супермаркеті навпроти будинку. Дівчина послалась на порожній холодильник і таким чином спробувала уникнути непроханого гостя. Та я проявив настирливість і небачену наполегливість, запропонувавши самотужки приготувати вечерю. Звісно, вона не повірила у мої можливості, довго сміялася, а потім кліпала широко розкритими очима, коли я довів її до дверей та відправився в магазин.
— У мене вдома ти була тисячу разів, — відповідаю, розглядаючи помешкання з однієї спальні, великого, об’єднаного з кухнею, передпокою та ванної кімнати. Інтер’єр виконаний в скандинавських тонах і дивує мінімалізмом в елементарних життєвих дрібничках. Впіймавши розглядання, Лєна пояснює:
— Я орендую квартиру. Сфера моєї діяльності не передбачає осілий спосіб життя. Сьогодні я тут, завтра полечу на показ в Європу.
— Затишно, мені подобається, — підводжу лінію. — Лєн, де посуд?
Дівчина сміється, сумнівається у моїх кулінарних талантах.
— Не вірю, що Доманський вміє готувати їжу.
— У студентські роки я жив окремо від батьків. Тож ласкаво прошу на майстер-клас з приготування макаронів по-флотськи.
— М-м-м, — смачно протягує. — Сто років не їла їх. Вважай, апетит нагнав. Допоможу нарізати салат.
— О, ні! Марш на диван і допомагай звідти в положенні лежачи, — відправляю дівчину на стратегічне місце, приписане лікарем. Та вона відмовляється відпочивати, йде в душ, залишивши чаклувати над вечерею самого.
На кухні орієнтуюсь швидко. Знаходжу необхідний посуд, першою справою відправляю м'ясо на сковорідку.
Дивно перебувати в квартирі Тищенко, готувати для неї, говорити без образ і болючих уколів. Ми знайомі сто років, і протягом цих ста років між нами бігала чорна кішка.
Лєна виходить з ванни у халаті та з рушником на голові, ховається у спальні. Краєм ока ловлю її задоволене обличчя. Мамин дзвінок звучить тоді, коли двері закриваються за спиною подруги. Необдумано вмикаю гучномовець.
— Синочку, як Оленка? Ти в неї зараз?
— Так, вже приїхали в квартиру. Будемо вечеряти.
— Добре, що знаходишся поруч біля дівчинки. Як вона почувається?
— Краще, — чесно зізнаюсь. Про вагітність ми поки не повідомляли батьків. Радісну для них звістку оголосимо по поверненню в рідне місто. — Я готую вечерю.
— Ти? — роздається щире здивування, після якого западає хвилина мовчанка. — Не заважатиму.
Навіть на відстані ловлю радість в голосі. Мама будує рожеві замки, в яких єдиний син щасливий з її улюбленою Оленкою.

— Ти не заважаєш. Як тато? Як справи в банку? Незвично, що ніхто не турбує, — натякаю на відсутність дзвінків з роботи.
— Батько справляється, — поспішає запевнити, аби не ставив зайвих незручних питань. — Довго збираєтесь ховатись?
Я не промовляю ні звуку. Рука з ножем завмирає над великим червоним помідором. Що має на увазі? Мама терпляче чекає з думкою: ну, зізнайтесь, що разом. Але для мене спільне майбутнє з Оленою — початок театральної вистави. Попри симпатію до дівчини як до вродливої, сексуальної довготної красуні, коханням ці почуття не назвати.
Двері зі спальні прочиняються і на порозі показується Лєнка, яка поглядом пропалює до кісток. Чекає відповіді з насмішкуватим виразом обличчя, мовляв, викручуйся, якщо вирішив опікуватися мною.
Я не витримаю зорового контакту, потуплюся в екран з фотографією найріднішої людини.
— Синочку, повертайтеся додому, — лагідним голосом запрошує мама.
— Звісно, — кидаю не дуже приємним тоном. — Скоро приїдемо.
Матуся не задоволена, що проігнорував питання. Вона коротко прощається. Розмова викликає у неї двояке відчуття.
— Доманський, ти доволі симпатичний на моїй кухні, твоя турбота лестить, але пропоную врешті-решт обговорити плани на майбутнє. Я люблю визначеність.
Тищенко виходить зі сховку повільно, наче рухається до краю безодні. Попри намагання вдавати байдужість, спокій, силу волі, нижня губка зрадницьки тремтить, і дівчина похапцем заїдає її.
— А ти готова? Тиждень-другий ролі не зіграє. Зміцнієш — і ми повернемось до слизької теми.
— Зараз, — наполягає та зупиняється з протилежної сторони столу. Серйозна і натягнута немов струна. — Руслане, я виношую нашу дитину, дуже її люблю і зовсім не шкодую, що так склались обставини. А ще я прекрасно пам’ятаю та знаю ставлення до мене. Я не хочу жити з чоловіком, який ненавидить свою дружину. Я не хочу жити з людиною, до якої перегоріла почуттями.
«Перегоріла почуттями, перегоріла почуттями» — дзвониками вистукує в скронях, глушить, розриває мозок на мільйони маленьких частинок.
Найкраща зброя жінки — це ігнорування. Якщо вона відкидає чоловіка, той одразу перетворюється у безвільну субстанцію, яка липне, тягнеться до об’єкта обожнювання.
Ту у моєму випадку я в апріорі не повинен тяжіти до колишньої однокласниці. Нехай показує горду, незалежну. Нехай… Я не кохаю Олену і дійсно всім буде легше, якщо зберігатимемо нейтралітет.
— Останнім часом моя думка кардинально змінилась, — обережно починаю, почуваючись потопельником на плавучій крижині. — Дитячі забави відійшли на другий план. Через шість місяців ми станемо батьками й наша дитина повинна народитися й жити в повноцінній сім’ї. Так буде правильно, і, впевнений, батьки настоюватимуть на одруженні.
— На одруженні заради бізнесу, — зло випалює в обличчя. — Не помиляєшся, вони щиро радітимуть, начхавши на щастя та комфорт своїх дітей.
На оченятах виступають вологі краплинки. Лєнка тихенько шморгає носом та спрямовує погляд на вікно, за яким грає темними барвами ніч. Самотня дівчинка, яку зрадили та образили найдорожчі люди. Схоже, її уявлення про міцну, надійну родину рухнули як піщані замки під подихом вітру.
Не задається.
— А ти, Доманський, — продовжує, — прилаштувався доволі вигідно. Як то кажуть, одним пострілом двох зайців убив. Перепрошую, трьох, — зайнявши войовничу позу, починає загинати пальці на руці.
— Татусь дасть спокій з надокучливою ідеєю одруження — це раз. Крісло генерального директора під тобою — це два. Вільні стосунки — це три. Поки я возитимусь з пелюшками, ти добросовісно розділятимеш ліжко, обійми, тіло врешті-решт з іншими жінками.
Закипаю. По факту дівчина кожнісіньким словом безжалісно б’є в ціль.
Сама напросилась.
— Нас пов’язує тільки дитина. І моє особисте життя тебе аніскілечки не стосується.
— Не хвилюйся, я навіть прізвище міняти не стану! — викрикує в обличчя.
— Отже, ти не проти одруження, — не приховую усмішки на обличчі.
— В одному маєш рацію. Малюкові необхідний батько. Навіть такий впертий як ти!
Її гостреньке підборіддя здіймається догори. Щічки горять багряним кольором. Вона ж говорить пекучі слова, насправді думаючи по-іншому.
Горда…
Збити б цю пиху… поцілунком…