РОЗДІЛ 14 РУСЛАН "Хиткий мир"

Я не пам’ятаю, коли останній раз був у відпустці. Мабуть, років три тому, одразу після вишу мав тиждень відпочинку. А потім справи затягнули у таки шалений вир, що інколи вихідні доводилось проводити у світі статистичних звітів.
Мій телефон постійно увімкнений та перебуває у зоні покриття двадцять чотири на сім. Будь-хто додзвониться, не важливо, ніч чи день за вікном.
А зараз наче всі змовились, залишивши нас з Лєнкою наодинці, на протилежному боці земної кулі.
Аж не звично, що ґаджет мовчить, а я можу просто посидіти біля її ліжка. Здебільшого ми не розмовляємо. Старі шкільні теми порушувати боляче, теперішні — страшно для обох. Певною мірою я розумію Тищенко. Я сприймав її вороже, ось і вирішила приховати вагітність. Дівчина налаштувалась на одне життя, і тут з’явився я власною персоною, дізнався про дитину й не готовий відступати.
Всім потрібний час, якого залишилось не надто багато. Через шість місяців ми станемо батьками і якось потрібно пройти попередній тест на проживання під спільним дахом.
Лікар пообіцяв сьогодні відпустити Лєну на ніч додому. Чим не можливість спробувати?
Якщо чесно, нервую.
Я і Лєнка в її квартирі… Минулого разу це було неперевершено.
Та з огляду на останні події ми навряд знову зблизимось.
Відкладаю книжку, яку вже кілька днів читаю Лєнці, та сконцентровуюсь на її блідому обличчі.
— Пропоную не поспішати з поїздкою додому. Залишайся під наглядом.
— Ні, я хочу в нормальний душ, переодягнутись в улюблені речі. Доманський, є така приказка, що вдома і стіни лікують.
— Є, але я боюсь, щоб не повторився минулий випадок.
— Послухай, хто з нас вагітний: я чи ти? — супить бровенята, а злість підганяє до щік кров, надаючи їм ніжного рожевого відтінку. Без косметики вона видається щирою, беззахисною дитиною.
Я картинно підіймаю руки догори, мовляв, здаюсь.
— Але ж розумієш, що ні на хвилину тебе не покину.
— У своє ліжко я ніколи тебе не пущу, — дує губи.
— Лєн, я не ворог своїй дитині. Тому дратувати майбутню мамцю не стану.
— Розумне рішення, — вона корчить гримасу. — А тепер подай руку і допоможи, будь ласка, підвестись з ліжка. Час збиратись додому!
Чи то швидке повернення в затишне домашнє гніздо, чи то моя присутність й обіцянка залишитись ночувати в квартирі, підіймають настрій дівчини до найвищої вершини. Їй подобається моя турбота, і я підтримую невидиму доріжку між нами.
Ні, не запав на колишню однокласницю. Просто вона потребує уваги й хороших слів. Я підігрую, щоб її оточували виключно позитивні емоції. Все-таки виношує сина.
Я подаю руку, перехоплюю тонкі пальці. Тищенко, опинившись на хитких ногах, повільно робить кроки по палаті.
З речей збирати особливо нічого. Вранці я купив їй джинси, светр та кросівки, тому в пакет спаковуємо вечірню сукню та туфлі на високих каблуках.
— Руслан, вийди з палати й почекай, поки переодягнусь, — командує Лєна.
— Добре, — погоджуюсь спокійним тоном. Навіщо зайвий раз злити жінку?
Чекаю хвилин десять, прислонившись до стіни з протилежного боку дверей. У кількох метрах від них стоїть Валерій, незмінний охоронець моєї нареченої.
Саме так, нареченої. Хоч ми поки не говори відверто про весілля, та законна реєстрація нашої сім’ї є невідворотним процесом, необхідним для дитини.
Валерій дратує. Його колючий погляд, сповнений відвертої ненависті, забирається під самісіньку шкіру.
Не втямки, навіщо охоронець, коли поруч є я?
А Лєнка вранці взагалі збила з пантелику, висловивши бажання, щоб цей вірний пес відправився в її квартиру і привіз особисті речі.
Від думки, що чужий чоловік ритиметься в білизні моєї нареченої (нехай фіктивної чи несправжньої) поставила на диби. Я висловився Тищенко прямісінько в обличчя, що у всьому є межа.
Тому залишивши її на годину, зганяв в магазин одягу сам. І комплект мереживної білизни вибрав на власний смак. Гарненький такий, біло-рожевий...
Загартований боєць дивиться спідлоба. Підозрює в казна-чому.
Поки не буду тиснути на Лєнку, але прийде час і їй доведеться розірвати договір з цією відлюдькуватою горою м’язів. Схоже, неприязнь у нас спільна.
З палати роздається голос Тищенко, дозволяючи увійти.
Я намагаюсь вдати байдужий вираз обличчя, не хочу ставити дівчину у незручне становище. Та вона голосно сповіщає.
— Дякую за труси. У тебе гарний смак.
— Не варто, — продираю горло.
Не віру, що забула почуття і в душі не радіє нашому одруженню.
Я забираю з рук дівчини пакет та, підхопивши під лікоть, виводжу з лікарні. На відстані двох кроків, роззираючись навкруги, бреде Валерій. Він прочиняє перед дівчиною дверцята позашляховика, сам сідає за кермо. Без слів, наче читає думки, рушає з місця та уміло маневрує переповненим транспортом мегаполісом.
Щось всередині підказує, Олені не вистачатиме великого міста з його божевільним рухом і метушнею.
Перехоплюю її сумні очі, які з невимовною любов’ю стежать за височезними будівлями за вікном автомобіля. Частина її належить чужій країні на іншому континенті.
Мене ж тягне додому, в улюблений кабінет, до улюбленої справи.
Накриваю пальці дівчини долонею. Від несподіванки сіпається на місці та кидає на мене вбивчий погляд.
— Що ти робиш? — ричить, як поранений звір. За долю секунди звільняється із захвату, метає грозові блискавки.
— Нічого, — невинно знизую плечима. — Тільки хотів підтримати.
Недовірливо зирить, проте в очах зблискує тепло.