РОЗДІЛ 13 ОЛЕНА "Новоспечений тато"

Наступна доба, проведена в лікарні, цілком і повністю, випадає з мого життя. Я сплю. Постійно сплю, вимотана останніми шаленими подіями, токсикозом та несподіваною появою Доманських.
Тільки через день, коли переводять з реанімаційного в гінекологічне відділення, приходжу до тями. Найперша думка знову змушує нервувати. І так, Руслан знає про вагітність.
Що тепер?
Розглядаю два варіанти: або він запропонує одружитись, створивши специфічну модель сім’ї, де кожний житиме своїм життям, або вдасть, що дитина не його, і продовжуватиме насолоджуватись свободою.
Я віддаю перевагу останньому варіанту. Нехай залишається вільним і незалежним якомога далі від мене.
Важко кохати, перебувати поруч з людиною, до якої не доторкнешся, не пригорнешся, з якою не поговориш. Тим паче Доманський терпіти мене не може.
За тими думками застає лікар, який постукавши у двері, з привітною посмішкою, переступає поріг палати. Я пам’ятаю його. Він був, коли мене доставили в приймальне.
— Як почувається майбутня матуся? Бачу, що краще. Навіть легкий рум’янець з’явився на щоках.
— Дійсно краще. І живіт не так тягне, — кидаю на хлопця вдячний погляд.
— Прекрасно, що не тягне. Нам дивом вдалось зберегти плід, тому надалі ви перебуватимете під постійним лікарським контролем. Про роботу доведеться забути.
— Лікарю, а чому так сталось?
— Пані Олено, безглуздішого питання годі придумати, — дивиться на мене ошелешеними очима. — Працювати двадцять годин на добу, носитись на високих підборах і головне — не їсти, пряма дорога до викидня.
— Я пігулку пила, — потуплюю погляд на підлогу.
— Яку? — вмить напружується.
— Зранку дуже нудило, директорка дала пігулку від блювання. Потім стало зле.
Лікар заперечно хитає головою, гортає папери в теці.
— Аналізи нічого не показали. На мою думку, ліки не вплинули. У вас буквально знеможений організм.
— Просто все звалилось.
— Немає нічого важливішого за дитину. Я говори це вашому чоловіку, і особисто вам повторюю.
— Моєму чоловікові? Я живу сама…
— А той хлопець, який приїхав з швидкою і протягом двох днів не відходив ні на крок?
— Доманський, — болісно протягую, готова вбити колишнього однокласника.
— До речі, зараз чекає під дверима. Відправити?
Усе одно доведеться з ним поговорити. Від розмови не втекти.
— Не треба, — важко зітхаю, передчуваючи болючу тему.
— Не хвилюйтесь. Я впевнений, що ваші труднощі тимчасові.
Він прощається з тією самою приязною усмішкою, з якою увійшов у палату.
А я переводжу погляд на білосніжну стелю над головою. Подумки рахую, очікуючи нового стуку у двері, і людини, якій зовсім не потрібна.
Мені б провалитись крізь землю, як хамелеон набути кольору лікарняної постільної білизни, перетворитись на невидимку чи крихітну піщинку. Що-небудь, аби не бачитись із Доманським.
Ковтаю гіркоту, передчуваючи на які незручні питання доведеться відповідати. Немає сенсу приховувати його батьківство. Впертий колишній однокласник запросто зробить тест ДНК і тоді буде складніше досягти консенсусу.
Хоча, є шанс, що Руслан не наполягатиме на батьківстві і кожний з нас продовжить своє життя окремо.
Мізерний, крихітний шанс, за який чіпляюсь думками.
Доманський без поспіху прочиняє двері в палату. Зібраний, зосереджений, в ідеально зшитому по фігурі сірому діловому костюмі.
Навіть ледь помітні сліди втоми у вигляді запалих щік та скуйовджене волосся не псують аристократичної краси завидного нареченого нашого міста.
Красивий. Це його особливість — завжди залишатись на висоті, у всьому бути бездоганним.
— Привіт, — тихо кидає, застигнувши біля дверей. Йору руки сховані в кишенях штанів, губи рівні та зібрані в тонку лінію. — Як почуваєшся? — спробував підтримати розмову очевидним питанням.
— Доманський, відповідай чесно, — нагороджую хлопця недовірливим поглядом. — Навіщо ти прийшов?
— Нам потрібно поговорити.
— На мою думку, ми вичерпали теми для розмов, — відвертаюсь до вікна. Страшно почути його думку, страшно, що вирішить втрутитись у виховання дитини, страшно, що доведеться бачити кохане обличчя щодня. Психологічний бар’єр — ось, що мені потрібно.
«Ігноруй Доманського, ігноруй», — шепоче внутрішній голос.
Руслан лінивою ходою запливає у приміщення, підтягує до ліжка стілець, сівши на який, не зводить з мене очей. Боковим зором ловлю його відвертий, прямий погляд.
Після секундної заминки Доманський продирає горло.
— Дитина моя?
Ось так прямісінько в ціль. Що сказати? Він чекає на відповідь. Я також продираю горло. Мене нервує, з яким виразом обличчя він спостерігає за моєю реакцією на питання. Впевнена, чекає заперечення батьківства.
— Твоя, але це нічого не змінює в наших стосунках.
Доманський тільки киває головою. Мовчить хвилин п’ять. На його губах гуляє насмішка, в очах світиться думка «даремно ти не випила пігулку».
— Помиляєшся. Ми одружимось. Дитині потрібна повноцінна сім’я, — ошелешує, змусивши поглянути в глибокі очі. Сило волі змушую себе поводитись стримано.
— Як просто і легко, — саркастично хмикаю. — Невже це найкоротший шлях, щоб отримати крісло генерального директора?
— Одне одного не стосується. Рано чи пізно я обійму посаду. І не тому, що синочок татуся. Я знаю справу як своїх п’ять пальців та впевнено зможу керувати банком.
— Звісно. Людина без душі здатна рахувати тільки цифри.
— Не варто ображати. За освітою ти сама економіст.
— Я не працюю за професією і не залежу від рішень батьків.
— Я вже це чув, — різко обриває. – А тепер повернімось до нашої дитини. Пропоную все розповісти батькам. І з весіллям також не відтягувати. Впевнений, вони захочуть організувати пишне свято.
Закипаю. Його прямолінійність і настирливість вбивають, дратують.
— Взагалі-то я перебуваю в лікарні на збереженні. Про яке одруження і пишне свято ти фантазуєш?
— Перш ніж звинувачувати мене, поглянь до чого призвели твої необдумані вчинки й прагнення втриматись на вершині слави. Ти промовчала про вагітність, намагалась приховати мою дитину, і замалим не втратила її, гаруючи зранку до ночі та голодуючи, аби не набирати ваги.
— Що ти знаєш про мої останні три місяці? — на очі навертають сльози. Токсикоз підірвав моє самопочуття. Я не хочу, не можу плакати перед ним. Та вагітні жінки занадто вразливі й схильні до сплеску емоцій.
— Вибач, — несподівано промовляє Доманський. У його голосі звучать винуваті нотки. Нав’язливу тишу розбиває стукіт наших сердець. Серце в грудях хлопця видає справжні почуття та переживання свого власника. — Пропоную заспокоїтись. Коли твій стан покращиться, ми знову повернемось до теми. Я залишаюсь в місті й знаходитимусь поруч.