РОЗДІЛ 12 РУСЛАН "Таки доведеться"

На щастя, швидка допомога приїжджає оперативно. Олену вантажать на носилки й зігнуту, з болями в животі, ховають усередині автомобіля.
— Ви родичі? Хтось один може поїхати з хворою, — дозволяє лікар, на ходу заплигуючи в салон.
— Я поїду. Вона моя… — запинаюсь. — Мамо, повертайся в готель і чекай дзвінка.
Перехоплюю гнівний, заперечний погляд Тищенко. Навіть хворобливою протестує проти мене. Та зараз не час показувати норов і характер. Здоров’я важливіше.
Мама просить негайно повідомити, що скажуть в медичному закладі. Хвилюється за Лєну, яка дивиться перед себе і ціпить зуби, стримуючи крик.
Лікарня знаходиться кількома вулицями нижче. Тепер зрозуміло, як змогли так швидко примчати.
— У приймальне, викликайте гінеколога і хірурга. У дівчини кровотеча! — командує у телефон лікар, коли в’їжджаємо на територію медичного закладу.
Я ошелешено переводжу погляд на ноги дівчини і замираю на тонкій багряній цівці між стегон. Мертвий страх паралізує тіло. Страшно, ніби опинився перед лицем самої смерті. Тягнусь до руки Лєнки, стискаю крижані пальці.
— Який термін вагітності? — добиває свідомість ескулап.
— Термін чого?
На мене дивляться, як на ідіота.
— Ви сказали, що чоловік хворої. Я вас питаю, який термін її вагітності? Тут підозра на викидень.
Я продираю горло. Коли у нас був секс? Та вона ж обіцяла випити пігулку.
— Три місяці, — ледь чутно шепоче Оленка. — Врятуйте мою дитину. Вона єдина, хто в мене є.
Точно! Три місяці! Три місяці тому! Три місяці, як не можу забути пристрасть між нами.
— Лєнка…
— Доманський просто мовчи. Батькам ні слова.
— Не хвилюйся. Думай про себе і … дитину.
Сказати «нашу» язик не повертається.
Далі Тищенко відвозять в приймальне відділення, до нього плентаюсь на ватяних ногах. Руки самі зариваються у волосся, думки плутаються, біжать як овечки вперед і назад, вправо й вліво. Вдихаю на повні груди повітря. А їх все одно розпирає, наче потрапив на дно океану.
У передпокої метушня. Лікарі похапцем оглядають Олену, медсестри щось записують.
— Десь чоловік був! — чую голос одного з працівників. Шукають мене.
— Я тут. Що з нею?
— Хвору доправляємо в реанімацію. Чекайте.
Лєнку везуть у глиб лікарні, і коли я залишаюсь сам самісінький посеред величезного передпокою, тиша давить на барабанні перетинки.
Я повинен перебувати біля неї…
Відшукавши медсестру, запитую, де знаходиться реанімаційне відділення і відразу направляюсь під білі двері з табличкою «вхід заборонено». Табличка — вирок, вирок моїй совісті і терпінню. Час котиться невиправдано довго. Хвилини переростають у нескінченні години. Раз за разом позираю на годинник. Ні, він таки знущається, завмерши на місці.
Мозок рвуть думки. Я вмовляю себе зосередитись на позитивному. Моя дитина, наша … Вона житиме.
Святі небеса! Невже я стану татком? Тремтячими руками шукаю в інтернеті інформацію про третій місяць вагітності. Перед очима мелькають фотографії ембріонів, заголовки про корисні поради для вагітних, а ще загрози, небезпеки, забобони.
Збожеволіти можна.
Нарешті двері прочиняються, випускаючи молодого хлопця в медичному зелено-синьому костюмі. Здається, він мій ровесник. І як такого недосвідченого пустили до Олени? Всередині прокидаються батьківські інстинкти захищати.
— Поки стан стабільний, — приязно всміхається хлопчина. — Небезпека не минула, але найгірше залишилось позаду. Вашу дружину госпіталізують. Спершу, побуде в реанімації день-два, далі переведемо в гінекологічне.
— Дякую, — спантеличено відповідаю. — До неї можна?
— Ні, хіба вже вранці. Тепер стосовна вас… Вагітні жінки потребують позитивних емоцій, здорового сну, смачної корисної їжі. Де ви бачили, щоб вони працювали зранку до ночі, розгулювали на височенних підборах і нічого не їли. У вашої дружини організм на межі виснаження! — дорікає ескулап. Лагідність в очах перетворюється на злість і бажання відправити мене за ґрати. Виправдовуюсь:
— Ми… Я зрозумів свою помилку, Олена не працюватиме.
— Жодна слава не замінить радості від народження дитини. Прийде час — і ви це зрозумієте.
Хлопець йде, залишивши неприємний осад на душі та пекучі докори совісті.
Потім виходить медсестра, уточнює анкетні дані Лєнки.
Хоч до дівчини не пускають, я ще годину кручусь по медичному закладі й вже тоді відправляюсь в готель, де чекає непосильна доза маминих розпитувань.
Доводиться імпровізувати на ходу. Пояснюю, що довготривала дієта спровокувала загострення гастриту і нашу знайому поклали в лікарню. Ненька збирається наступного дня їхати до Оленки, і на мої запевняння, мовляв, до хворої не пускають, скептично хитає головою.
— Як не пускають? Я піду до головного лікаря просити дозволу, але дівчинку провідаю.
— Мамо, Олена не хоче з нами розмовляти. Ліпше повертайся додому, а я сам спробую вмовити її.
— Зараз! — схвильовано ходить по номері. — Я не залишу в біді, саму самісіньку у чужому місті. А якщо ліки буде потрібно? Чи клініку кращу шукати? Хто подбає про Олену? Я зателефоную її батькам, нехай прилітають. Будемо разом рятувати наше сонечко.
— Мамо, вгамуйся. Ніхто не залишає Тищенко. Я побуду з нею.
Проникливим поглядом мене окидають з ніг до голови.
— Боюсь, наламаєш дров.
— Лєна просила не розповідати батькам. Повір, буде краще, якщо залишуся тільки я. Погоджуйся і відправляйся додому.
Мама вагається. Одна частина вимагає негайних рішучих дій, інша наводить аргументи погодитись зі мною.
— Добре, придбай квиток на ранок. Можливо, ви знайдете спільну мову й тобі вдасться переконати дівчину помиритись з батьками. І передай їй, будь ласка, наші з батьком вибачення. Ми завинили перед вами, а розплачується за помилки Лєна.
— Головне, щоб швидше одужала.
«Одужали», — подумки поправлю себе.
Паніка, викликана звісткою про вагітність, поступово вгамовується, натомість наверх виповзає страх переривання вагітності. У голові молоточком вистукують слова лікаря, що загроза не минула, а дівчина залишається під спостереженням в реанімаційному відділенні.
Попрощавшись з мамою та вкотре пообіцявши зробити все можливе і не можливе для примирення Тищенків, відправляюсь у свій номер.
Простора кімната зі зручним ліжком та панорамними вікнами, за якими відкривається вигляд на нічний, поцяцькований вогнями, мегаполіс зустрічає тишею та ідеальною чистотою.
У кутку стоїть валіза. Я не встиг розпакувати її, бо, закинувши речі, одразу відправився на показ.
Я відчуваю дику втому. Мозок повністю зайнятий думками про колишню однокласницю.
Приклавши чоло до скла, роздивляюсь величезне місто, місто, де Лєнка намагалась сховатись від мене й приховати мою дитину.
Мою…
Мою…
Мою.
Через пів року я стану батьком.
І буду хорошим, люблячим татком. А з майбутньою мамою таки доведеться одружитись.