РОЗДІЛ 11 РУСЛАН "Причини "

Навіщо я пристав на пропозицію мами й погодився супроводжувати її на показ? Хай би самі розбирались з Тищенко і її батьками. Тепер почуваюсь як у воду опущений. Звісно, Лєнка побачила мене на першому ряді серед запрошених і так глянула, як дивляться на бруд під нігтями. Подумала, що припхався перепрошувати, кликати заміж, бо це мені вигідно.
Як пояснити, що насправді мали намір зробити хорошу справу, помирити неслухняне чадо з батьками, які, до речі дуже боляче переживають ігнорування зі сторони єдиної дочки. Мама хотіла пояснити, мовляв, силою нас одружувати ніхто не буде і як гарантію потягла мене.
Дивлячись на колишню однокласницю, яка граційно дефілює по подіумі, розумію — намічається важка розмова.
А Лєнка дуже гарна. Від неї складно відірвати очі, вона окраса показу.
Бездоганна, холодна, вперта.
Нарешті фінальні аплодисменти й присутні відправляються на фуршет для обраних.
— Я краще зателефоную Оленці й попереджу, що необхідно поговорити, — тараторить мама, шукаючи мобільний.
Я роззираюсь навкруги. Серед численного натовпу дівчини не видно. Десь в душі крадеться здогад — втекла. Така вже в неї натура, тікати від проблем.
— Не відповідає. Наберу ще раз.
Даремно, вона накивала п’ятами. І я даремно покинув справи, полетів на інший континент.
— Оленко, привіт! — радісно скрикує мама, почувши з протилежного кінця зв’язку голос своєї улюблениці. — Ми можемо побачитися? Навіщо? Хочу поговорити, — запинається. Вона заїдає губу, очі бігають по долівці, ненька нервує. Видно, що переймається Лєнкою, як власною дочкою. Любить її.
— І що? — цікавлюсь, коли відмикає з’єднання. Мабуть, послала нас, або послалась на зайнятість. Хоча, кінцевий результат в обох варіантах той самий.
— Чекає біля входу. Бідна дівчинка, голос зовсім втомлений. От не розумію, навіщо заганяти себе дієтами та іншими болючими для організму знущаннями? Помітив, як схудла бідолашна? І на подіумі була занадто блідою. Погані у мене передчуття.
— Мамо, припини! — не витримую бідкань. — Лєнка як Лєнка!
Мама різко шарпає мене за рукав, вимагаючи зупинитись. Дивиться у вічі й сердиться.
— Якби не твої болючі слова і зневага до Оленки, все було б по-іншому. Вона ж з дитинства тебе кохає, я ти впертий осел нічого не помічаєш. І дитина вона хороша, і дружиною була б зразковою.
— За осла дякую, — закипаю. Не вистачало через Тищенко посваритися з мамою. Чути дорікання не приємно.
З препаскудним настроєм виходимо на вулицю. Лєна дійсно чекає біля автомобіля. Вона встигла переодягнутись у вечірню коротесеньку сукню з величезним вирізом в області декольте. Світська левиця, сексуальна і недосяжна.
Перехожі роздивляються довгоногу красуню ніби експонат в музеї.
Концентруюсь на її обличчі. Мама має рацію, виглядає блідою і дуже втомленою.
— Добрий день, я вас слухаю, — дивиться прямо у вічі неньці, мене ігнорує повністю. Я порожнє місце для королеви краси.
— Ми прилетіли заради твоєї мами, ви не спілкуєтесь.
— Що з нею? — личко перекошує маска страху, болю. А наступної секунди дівчина кладе руку на живіт і ледь помітно нахиляється вперед. Здається, має проблеми зі шлунком.
— Дуже нервує з приводу вашої сварки.
— Ми не сварились, — відповідає стримано.
— Можливо, зайдемо в кафе і поговоримо у більш спокійному місці? — наполягає матуся, благально поглядаючи на мене у пошуку підтримки. Та мої слова нічого не означають для Олени. Її неприязнь до моєї персони відчувається на клітинному рівні. Правду говорять, що від кохання до ненависті один крок. Втручаюсь:
— Лєн, справа дійсно важлива.
Дівчина вперто мовчить. В очах зблискують сльози образи, які уміло намагається стримати.
— За рогом є кав’ярня, — неприязно погоджується. — Валерію, зачекайте, будь ласка, я скоро.
Шумний мегаполіс заглушує стукіт її височенних підборів поруч мене. Дивно, але зараз в присутності дівчини я почуваюсь ідіотом. Відчуття неправильності, величезної помилки не полишає.
У затишному закладі, обладнаному під кав’ярню-бібліотеку, де можна зручно перечекати негоду чи просто відпочити, пахне кавою і свіжою випічкою. Відвідувачів мало, тож ніхто не зважатиме, кидаючи зацікавлені погляди на світову знаменитість.
Я замовляю всім каву. Пам’ятаю, дівчина любить подвійне еспрессо. Але…
— Мені чаю, — Олена поспішає перебити на половині слова й одразу осікається. — Тиск низький.
— Маєш втомлений вигляд, — лагідно промовляє мама.
— Я багато працюю.
— Я розумію, але з батьками слід поговорити. Вини дуже хвилюються.
— На жаль, — вона розводить руками, намагаючись створити непробивний бар’єр між собою й оточенням.
— Ми знайомі сто років, ти виросла на моїх очах. І повір, ні твої батьки, ні я з Доманським не бажаємо зла своїм дітям. Звісно, ми хотіли як краще. Запропонували…
— Фіктивний шлюб заради грошей, — знову перебиває Олена. Вона нервує, злиться, і не стримує сліз, котрі градом котяться по щоках. — Так любите, що вирішили продати. Боляче розчаровуватись в найрідніших людях, дуже боляче. Тому прошу, повертайтесь додому та передайте моїм люблячим батькам, що у мене все добре що поки не готова спілкуватись.
— Дівчинко, так не можна.
Мама намагається накрити долонею руку Тищенко. А остання плаче як мала дитина і коцюрбиться від болю, болю фізичного.
— З тобою все гаразд? — запитую в дівчини.
— Як ніколи, — гнівно випалює в обличчя. — У мене справи.
На хитких ногах направляється до виходу. Плечі тремтять від схлипів, і так хочеться її зупинити, обійняти, сказати, щоб забула, викинула з голови дурну пропозицію і ту ніч між нами.
Проте переконати Олену не вдасться.
Ось вона хапається за дверну ручку, ось на долю секунди застигає на місці.
А потім присідає, схопившись за живіт.
Події відбуваються як у сповільненому фільмуванні, наче не з нами, наче в тумані.
Одним ривком опиняюсь біля Тищенко, підхоплюю за талію, не дозволяючи впасти.
— Швидку, викличте швидку! — звучить голос мами, а я схиляюсь над майже непритомною дівчиною.
— Лєнка, не закривай очі. Потерпи хвилинку, сонце! — виривається з моїх губ.