РОЗДІЛ 10 ОЛЕНА "І знову зустріч"

«Бути вагітною — це чудово! Я прекрасно почуваюсь, мій настрій завжди позитивний», — усміхнене обличчя відомої блогерки, яка транслює свою вагітність на всю країну, виринає перед очима доволі невчасно. Її слова однозначно не стосуються мене, бо знову нудить, п’ятий раз за останню годину.
— Олено, ти як? Жива? — Міка стукає у двері вбиральні. Її голос звучить приглушено, оскільки публіка у залі не повинна бачити, що насправді відбувається за кулісами світу моди.
— Жива, але вмираю.
— Дівчинко, не здавайся. Через десять хвилин твій вихід.
— Знаю, я вже переодягнулась, — стогну, протираючи губи серветкою.
— Обережно, сукню не забрудни, — вона повертається до звичного холодного тону. Тільки на мить у загартованій душі відроджується щось живе і тепле.
«Я не знаю, що таке токсикоз», — знову бринять у голові слова блогерки. Щаслива!
Я роздивляюсь своє відображення у дзеркалі. Про таких говорять «як з хреста знята». Змарніла, бліда шкіра майже просвітлюється, під очима красується втома, яку навіть професійний макіяж не здатний приховати.
Дивно, що оточення бачить у мені красуню, дивно, що вихваляють витончені риси. Я наче привид.
Почуваюсь препаскудно й ніколи не повірю, що вагітність — це легко, просто і комфортно.
Особисто я стикнулась із зовсім протилежною формою виношування дитини. За спиною два місяці мук у вигляді нудоти й нестерпної печії. Ні таблетки, ні народні, ні всенародні засоби не допомагають. Їжа в моєму організмі надовго не залишались.
Колеги змирились з частини нападами й характерними звуками з вбиральні, та, звісно, одразу втямили напрямок вітру. Конкурентки в очі дивились співчутливо, за спиною — з нетерпінням чекали звільнення. Двоякі, нещирі подруги.
За дверним полотном знову чується шефиня:
— Я ліки принесли, відкрий.
— Які ліки? — впускаю на поріг директорку. — Мені нічого не можна. А що можна — не допомагає.
— Зробимо виняток, інакше до завершення показу не дотягнеш.
— Я терпітиму.
— Дурна! Пігулки приписала наша лікарка, а ще просила передати: часті приступи блювати приводять до викидня. Тому необхідно щось приймати.
На останній фразі оте «щось» в сіренькому блістері швиденько опиняється на моїй долоні. Завбачлива керівниця подає пляшечку, й скоса підганяє, мовляв, швидше, не змушуй розчаровуватись, чи більше — потрапити в неприємний скандал. Силою волі долаю останні сумніви та доправляю «чарівні ліки» до рота. Гірка таблетка дере горло, а шлунок обзивається голодним ревом.
— Після заходу відправляйся додому, замов нормальну їжу.
— Виникнуть питання, куди я зникла.
— Я викручусь, — видихає директорка. — А зараз марш і дефілюй як востаннє. Схоже, настав час відправлятись у декретну відпустку.
— Але…
— Жодних «але», Тищенко! Подумай про свою дитину, і як пояснюватимеш журналістам, хто батько. Мерщій!
Шумно, на всі легені затягую пропахле косметикою та лаком для волосся повітря. Бридкий запах знову дере горло, знову нудота вертить світ під ногами.
Намагаюсь не абстрагуватись на тонкощах запахів. Попереду — вихід, мій останній вихід.
Чи я шкодую? Ні, бо дуже втомилась.
Наприклад, за останні три доби я загалом спала десять годин. Решту зайняв постійний рух у вигляді підготовки до показу та самого представлення бомонду нової колекції відомого будинку моди.
Стискаю губи в одну лінію. Серйозна. Відповідальна. Відокремлена від земного життя.
На мені найдорожча весільна сукня колекції, така вишукана й гарна, що дуже-дуже хотілося б її одягнути на власне весілля. Я була б найелегантнішою з усіх відомих наречених останнього десятиліття.
Могла б…
Натомість повинна приховувати вагітність, ім’я батька свого малюка, особисте життя та плани на майбутнє.
Під шалені оплески, блиск софітів показуюсь на блискучій доріжці.
Проходжусь, після чого супроводжую на подіум модельєра, який створив цю красу на мені.
Крізь солону вологу на очах усміхаюсь. Страшно і сумно полишати улюблену роботу, страшно йти вперед, коли не знаєш, на який ґрунт ступаєш.
Мій останній вихід.
Мій останній показ.
Пройде час і я згадуватиму цей день, адже будь-яке завершення — це новий початок.
До речі, початок зирить на мене широко розкритими очима. У його погляді стільки здивування, що хочеться підійти й клацнути перед носом пальцями. Я ж опановую емоції вчасно. Погляд тримаю незворушним і холодним, як годиться моделі.
Кожнісінькою клітиною шкіри ловлю роздивляння зі сторони Доманського. Десь на периферії головний мозок відмовляється вірити, що всього у кількох метрах знаходиться чоловік, від якого втекла на інший континент, чоловік, дитину якого я вирішила народжувати, при цьому не ставити його до відома.
Чому Руслан приїхав на показ? Невже пані Доманська вмовила сина супроводжувати її? Навряд… Чи це хитрий спосіб, щоб зблизити нас? Знаючи амбіції колишнього однокласника, можу зробити найімовірніший висновок: хлопець обдумав перспективи нашого одруження і тепер готовий на все заради цілої частки бізнесу. Якщо це так, в моїх очах він впаде нижче позначки «нуль».
Я замалим дочікуюсь останніх хвилин показу. У гримерці похапцем стягую сукню, одягаю іншу, святкову, адже у ранкових планах було показатись на публіці. Користуючись загальним хаосом та активним обговоренням продовження свята, намагаюсь непомітно вислизнути на вулицю. У яскравому вечірньому образі складно пробігти повз журналістів і не нарватись на їхні незручні питання.
Та не встигаю спуститись на перший поверх будівлі, як телефон у сумочці оживає дзвінком. Я завмираю майже перед дверима, картинно зводжу догори очі. Якщо турбує Міка з проханням повернутись, я категорично відмовлюсь.
Поки тремтячими руками шукаю гаджет, серце розриває груди, а внизу живота виникає різкий болючий спазм.
— Тихо, дитино, тихо. Викрутимось, — промовляю, не звертаючи уваги на охоронця, який вже звик до моїх монологів.
Мене очікує чергове випробовування
Телефонує мати Руслана.