РОЗДІЛ 9 ОЛЕНА "Зміни"

Тремтіння з шаленою швидкістю мчить венами. Я боязко переводжу очі на чорно-білий монітор апарату ультразвукової діагностики. Перше питання: чи все гаразд з моєю дитиною? Годину тому тест показав позитивний результат, підтвердивши мої найгірші сподівання. Сказати, що я зраділа — ні! Але й не злякалась. Рішення народжувати само собою утвердилось в голові та серці. З цією думкою я зараз роздивляюсь крихітну цяточку на мерехтливій хмаринці. Дивні відчуття наповнюють душу.
— Скажіть, будь ласка, хоч щось.
— Заспокойтесь, мамочко! Все добре і відтепер ні в якому разі не хвилюйтесь.
— А дитина?
— Плід, поки плід. З ним все гаразд. Головне — не тривожтесь та більше їжте корисної їжі, або просто — їжте, — сміється повненька жіночка маминого віку, кивнувши на мій запалий живіт, по якому продовжує водити датчиком.
— Дякую, — тихо відповідаю, розтягнувши кутики вуст в усмішці. — Ми будемо виконувати всі необхідні рекомендації.
— Ось це правильний настрій. Зараз призначу вітаміни.
— Вибачте за дивне питання. Та коли моя вагітність стане помітною для оточення?
Лікарка змірює мене зацікавленим поглядом.
— Десь на четвертому, якщо справно набиратимете вагу.
Я ковтаю кім, підводжусь з канапи. У голові твориться справжнісінький хаос. Слід ретельно обдумати плани на майбутнє. На наше з крихіткою майбутнє.
— Бажаєте отримати фото для щасливого татуся?
— А в нас немає тата, — поспішно відповідаю та заганяю обох у незручну ситуацію. — За фото буду вдячна.
Отримавши перше зображення дитини, вибігаю з клініки. Першою справою слід їхати в офіс. Лікарка, хороша подруга Міки, однозначно вже телефонує та рапортує про результати обстеження. Я повинна вмовити шефиню залишити мене на деякий час «при справі». Гроші, гроші, гроші — у них впирається світле завтра, бо моя кар’єра завершується сьогодні.
Біля автівки крутиться вірний охоронець. У сусідній машині перебуває ще двоє, з якими зараз доведеться попрощатись. Витрачати кошти на їхні послуги я тепер не можу. Глибоко дихнувши та зібравши волю в кулак, адже звільняти людей — морально дуже складно, прямим курсом крокую до підлеглих.
— Хлопці, мені шкода сповіщати неприємну звістку, — тереблю ручки шкіряної сумочки. — Та, на жаль, користуватись далі вашим захистом я не маю змоги. Прошу зрозуміти, так склались життєві обставини.
Хлопці ошелешено переглядаються. Факт прозвучав занадто несподівано.
— Та нічого, ми все розуміємо, — відповідає один з них.
— Я повідомлю агенцію про розірвання договору. Сьогодні ваш останній робочий день. Щиро дякую за витримку, постійну віддачу та мою безпеку. Впевнена, зовсім скоро знайдете нову хорошу роботу.
— З вами було приємно працювати.
Я тисну вже колишнім підлеглим руки й повертаюсь до своєї машини. Валерій терпляче чекає черги. Його брови насуплені й свідчать про внутрішні хвилювання загартованого різними життєвими ситуаціями чоловіка.
— Стількох охоронців я фінансово не потягну, — починаю, відверто дивлячись в чорні глибокі очі. — Але якщо погодишся працювати один, я буду неймовірно рада. Я прошу залишитися.
Охоронець спершу ніяковіє, вагається. А потім киває головою у знак згоди.
— Олено, я вас не покину.
Слова звучать настільки впевнено, що довіряю їм без краплини сумніву. Знаю, Валерій не підведе.
Поки їдемо до офісу, верчу в пальцях чорно-біле зображення крихітки. Верчу і прислухаюсь до своїх відчуттів, до того, як пришвидшено б’ється серце, як дивне тепло розпливається венами й викликає на обличчі усмішку.
Я рада. Маленька частинка мене живе в мені. Ця частинка тільки мамина, і тато не має жодного відношення до нас. Я не повернусь до Руслана.
Вперті думки вкотре несуться до колишнього однокласника. Перед очима виринає його широка посмішка, яка оголює ряд білосніжних зубів, ямочка на підборідді, русяве скуйовджене волосся. Якщо мене запитають про найщасливішу мить, без запинання відповім: спільна ніч з Доманським. Я була щаслива. Попри все розчарування в ньому і собі — щаслива. А тепер краплинка цього щастя назавжди залишиться зі мною.
Людині в радість мріяти. І мої шалені мрії розпливаються рожевими хмаринками. Уявляю, якби ми разом з Доманським сходили на перше УЗД, якби тримались за руки, якби ловила стривожені погляди майбутнього татка. Якби, якби…
У реальності все набагато прозаїчніше. Валерій зупиняє автівку під скляними стінами офісу, у якому зараз відбудеться важка доленосна розмова з директоркою. Я повинна її вмовити, попри гордість зобов’язана випросити шанс утриматись на плаву.
Твердою ходою, з впевненістю у кожному своєму слові, я сміливо стукаю у двері кабінету Міки. Хриплим, прокуреним голосом дозволяє увійти.
Як тільки переступаю поріг, наші погляди схрещуються. В очах навпроти читаю, що мою таємницю вже знає, а ось рішення намагається вгадати.
— Знову ти. Що потрібно? — театрально вдає байдужість, зосередившись на моніторі ноутбука.
— Я була в лікаря, пройшла обстеження. Погляньте, — ривком кладу перед незворушною жінкою квадратну чорно-білу фотографію.
— Що це? — кривиться, наче перед нею лежить використана серветка.
— Моя дитина. Я вагітна.
— І? — запитально зводить борову. У суровому погляді проскакує цікавість. Щоб не говорила, а я окраса і гордість агентства.
— Нам потрібні гроші. Коли я народжу, не зможу повернутись на подіум. А жити за щось потрібно.
— Твоє рішення і твої проблеми. Я не бюро добрих послуг. Шукай інше місце роботи.
Боляче чути, що звільнена, що не потрібна, що тепер ти ніхто. Горло давить колючий клубок, збиває дихання. Кілька разів стискаю і розтискаю пальці. Серце так сильно гупає в грудях, що у скронях болить нестерпно.
— Міко, ви самі сказали, що я на вершині слави. Три місяці я ще зможу працювати. Не відмовляйте.
— Три місяці, — задумливо повторює, подумки підраховуючи дохід. — Припустимо. А що далі? Житимеш на заощадження, економитимеш на собі?
— Так живе більшість. Можливо, вдома відкрию невеличку справу.
— Наприклад?
— Власне дитяче модельне агентство. Я справлюсь.
— Так і скажи, що повернешся до батьків. Якщо мені не зраджує пам'ять, ти з доволі не бідної сім’ї.
Міка чіпає заборонене. Я ретельно прокручую подумки слова відповіді.
— Гроші батьків — для мене табу, — чесно зізнаюсь. Правда гірка, проте викручуватись не бачу сенсу. Западає густа, електризована тиша.
— Похвально, — театрально плеще в долоні вона. — Похвально, Тищенко! Не знаю і не розумію, що твориться в твоїй голові, але поки залишайся.
— Ой, дякую! — не віру почутому.
— Не мені дякуй, а дитині. Колись, опинившись у твоєму становищі, я обрала кар’єру. Але ця болюча тема вже для мене табу.
Емоцій б’ють через верх. Я готова розцілувати злісну шефиню, у якої за спиною свої проблеми та важке минуле.
Тепер залишається одна єдина проблемка, зовсім крихітна проблеми — батьки.
Мама закидає питаннями й дуже образиться, дізнавшись про вагітність від медіа, а не особисто від дочки.