РОЗДІЛ 8 ОЛЕНА "Нові обрії"

Мої сльози — тільки мої, і Доманський не повинен їх бачити. Не повинен зловтішатись. Нехай думає, що серце охололо, що я перехворіла на почуття й ніколи не мірятиму про одруження з ним.
Я доросла, самодостатня жінка, з престижною перспективною роботою, з фінансовою незалежністю за плечима, з прагненням підкорювати нові вершини.
Ніякого кохання! Вистачить болю і відчаю. Тільки рани залижу, і почну жити заново. Раз пройшла і вдруге зможу.
Швидкою ходою підходжу до позашляховика. Руками спираюсь об капот, опускаю голову, заливаюсь солоними потічками.
В області грудей порожньо, аж вітер свище.
А виплакавшись досхочу, повільно заповзаю на заднє сидіння, де прислоняю голову до скла і роздивляюсь темряву за вікном. Там так чорно, як на моєму випаленому нерозділеним коханням, серці.
Охоронець також сідає в машину і ми полишаємо набережну, Руслана, принизливу вигадку батьків. Приїду додому, одразу почну пакувати валізи. А ще необхідно охорону попередити, вони ж мене повсюди супроводжують.
— Валерію, вранці першим рейсом вилітаємо в Італію. Попередь, будь ласка, хлопців.
Без жодного звуку киває у знак згоди. Я не соромлюсь перед ним, схлипую. І коли зупиняє машину біля невеличких магазинів поблизу зупинки громадського транспорту, не реагую.
Відчуваю, як відгороджуюсь від довколишнього світу невидимим коконом. Спрацьовує інстинкт самозбереження, і щоб повністю не втратити здоровий глузд, я намагаюсь думати про що завгодно, тільки не про маму, тата, Доманських, особистий сором за хвилину слабкості. Пригадую щасливе дитинство, солодощі в цукерні. Мимоволі морщу носик. Коли я востаннє куштувала шоколад? Мабуть, років сто тому.
Несподівано дверцята з моєї сторони прочиняються і показується дещо збентежене обличчя Валерія. Чоловік простягає плитку шоколаду. Так, саме плитку молочного шоколаду з горішками. У пам’яті спливає смак — солодкий і ніжний. Переводжу погляд з подарунка на чоловіка. Йому ніяково.
— Вам не завадить. Від шматочка фігура не зіпсується, — сказавши, швидко зникає з вигляду.
І, небо, ця шоколадка потрібна мені як повітря. Я буквально розриваю обгортку, впиваюсь зубами в улюблений смаколик, блаженно зариваю очі. Жадібно проковтнувши половину, решту ховаю в сумочку. Знову кляте «не можна», бо незабаром показ.
Валерій повертається мовчки.
— Дякую. У дитинстві цей шоколад був моїм улюбленим.
— Моя молодша сестра також його любить, — відповідаю та осікається. Інтуїтивно відчуваю, як напружується, як переступає через власноручно створені заборони.
— Скільки їй, доросла?
— Ваша однолітка.
— Валерію, звідки ти?
— Не важливо, — занадто різко відрубує, натякнувши на завершення розмови.
Дурне питання. Подібні дані містяться в договорі з охороною фірмою, на яку безпосередньо працює чоловік. Слід вранці зателефонувати й поцікавитись. Водій плавно маневрує поміж нечисленного транспорту і зовсім скоро я переступаю поріг квартири — холодної та самотньої. Я так і не встигла облаштувати її на власний манір. Моє довгоочікуване повернення зазнало повного фіаско.
«»»
Покази в Мілані, повернення в Чикаго, довгі розмови з Мікою. Минуло два тижні з часу втечі з рідного міста. Два тижні муки, паскудного настрою, постійно роздратування. Мама телефонує сто разів на день, батько, навпаки, вдає ображеного і не цікавиться моїми справами, хоч раніше розмовляли щоранку. Взагалі, життя перевернулось з ніг на голову. І вина в тому — Доманський. Я чесно намагалась забути Руслана, викинути з голови нашу пристрасну ніч. Але кожного разу з настанням сутінок, в самотньому ліжку мене мучив один і той же сон. Хлопець доганяв, а я безнадійно намагалась втекти.
На ґрунті постійних стресів, недосипань та голодувань, а ще шаленого фізичного навантаження, затримуються критичні дні.
Міка буквально дістає.
— Що думаєш робити? Фотосесію погоджувати? — її величезні чорні очі з нотками ненависті свердлять на виліт. Не звикати. Вона на всіх підлеглих так зирить. Були дівчатка, які не витримували мегеру.
— Я не знаю, коли почнуться, — ледь ковтаю сльози. Фотосесія важлива, замовлена відомим брендом спідньої білизни. — Сьогодні схожу в гінекологічний центр.
— Сьогодні схожу, сьогодні схожу, — передражнює. — Вчора треба було, вчора Тищенко! Я не чекатиму і заміню тебе.
— Один день хіба зіграє роль? Я із самісінького ранку подамся в приватну клініку.
— У нашу підеш, щоб у разі чого уникнути розголосу.
— Я ж наче нормально почуваюсь.
— Ага нормально. На всіх кидаєшся, бліда ходиш, змучена. До речі, коли востаннє був статевий акт.
— До чого ви? — брови повзуть догори.
У нашій сфері керівництво моніторить і контролює кожнісінький крок, проте до подібного глибокого вивчення особистого життя, на щастя, не доходило.
— Олено, — втомлено відкладає кулькову ручку та знову переводить на мене крижані очі. — Ти на піку слави, перед тобою прочинені всі двері модельного бізнесу. Двері, які невчасна вагітність одним махом закриє назавжди. У разі підтвердження моїх здогадів, тобі доведеться обирати: кар’єра чи дитина. Оскільки ти перспективна, впевнена, що зробиш правильне рішення.
— Дитина? — панічно перепитую. Рука повзе на плаский живі, у якому тривога скручується у болючу спіраль. — Ні, цього не може бути.
Міка скептично киває головою, сконцентровується на документах, мовляв, аудієнція закінчена.
А я, не здатна прийти до тями, на ватяних ногах шукаю вихід.
Вже за дверима притуляюся до холодної стіни, обхоплюю голову руками і замалим стримуюсь, аби не завити перед колегами. На мене зацікавлено зирять, вже смакують чутками.
Байдуже!
Доманський!
Як так?
За переживаннями я зовсім забула про контрацепцію.
І що тепер?
Як?
Ні!
Чи так?
Життя вертиться, пливе з-під ніг. Підкошеною стеблиною хлюпаюсь на підлогу, прямісінько під кабінетом директорки.
Валерій спрацьовує блискавично. Першим ривком опиняється поруч, другим — ставить на ноги.
Я бачу перед собою стурбоване обличчя, перелякані очі й ніяк не можу втямити, що він робить в офісі. Стороннім, навіть охоронцям, вхід сюди заборонено.
— Йти зможете? — говорить в самісінькі губи.
— Повинна, — хриплю у відповідь.
Хлопець притримує за талію, під відверті розглядання та перешіптування виходимо із задушного приміщення. Краєм вуха чую зловтіху в голосі дівчат:
— О, нова дієта дала збій.
— Мінус одна конкурентка.
— Ага, тепер місце у фотосесії звільнилось.
Заздріть на будь-якому континенті квітне пліснявою.
— Не звертайте уваги, — несподівано підтримує охоронець. Його сила і турбота дуже допомагають. — Обережно, ще дві сходинки.
Свіже, просякнуте рідкою мжичкою, повітря врізається в груди. Спазм повільно відступає і до машини я йду на своїх двох. Валерій пильно стежить, щоб не спіткнулась.
— Дякую за допомогу.
— Не варто. Відвезти додому?
— Так, і дорогою зупинись, будь ласка, біля аптеки.
Хоча навіщо?
Я і без тесту знаю, що під серцем вже б’ється друге серце.
Серце моєї крихітки…