РОЗДІЛ 7 РУСЛАН "Набережна"

— Ти сьогодні не уважний, — дорікає батько. — Зосередься, ти потрібний мені тут і зараз з холодним розумом в голові, а не зі сніговою кашею рожевого кольору.
— Що? — нарешті відлипаю від блакитного екрана мобільного телефону. Гаджет гасне, ховаючи фотографію Лєнки.
— Що відбувається? — відповідає платням на питання. Зосереджений погляд застигає на моєму розгубленому обличчі.
Соваюсь у глибокому кріслі, перекидаю ногу на ногу та підпираю підборіддя кулаком.
— Все гаразд!
— Тоді чому протягом дня зависаєш в телефоні як підліток? — хмурить брови татусь. На днях планується підписання важливого контракту, над яким немало місяців плідно трудились ми та батько скалки, яка від самісінького ранку не дає спокою. Я дійсно не можу ні зосередитись, ні проаналізувати статистику, надану фінансовим відділом у двох величезних теках.
Не можу, бо постійно перед очима виникають обриси стрункого жіночого тіла, що мліло в моїх руках, м’які губи, які з пристрастю викрикували моє ім’я.
Якось вранці все відбулось занадто швидко і неправильно. Я говорив занадто категорично, навіть принизливо.
Зізнаюсь, всередині прокинувся чоловічий інтерес до колишньої однокласниці. Красива, зараза, як лялька, а ще розумна, дотепна і … до бісиків сексуальна.
— Так, справи…
— Амурні справи теж потрібні, — хитро усміхається тато. Відклавши вбік попери, потягується в кріслі. А тоді продовжує: — Мама говорила, що вчора ви з Оленою втекли разом зі свята. Погодься, з такою дівчиною гріх не сховатись від усього світу. Освічена, вродлива…
— Я знаю Лєнку скільки себе, — перебиваю, та батько не ображається.
— Лєнка — не занадто грубо називаєш? Це в школі вона була Лєнкою, а зараз Олена — прекрасна партія для шлюбу.
Я аж закашлююсь. Нехай мама божеволіє, вихваляючи чесноти Тищенко. Але ж не тато! Де його тверезий розум? Намагаюсь якомога спокійнішим тоном відповісти:
— Можливо, але не для мене.
— Синку, не перегинай палицю. Лєна багата і головне — єдина спадкоємиця Тищенка. Модель зі світовим ім’ям, врешті решт, — він подається вперед і розмахує пухкою долонею перед самісіньким обличчям. — А тапер уяви, що знайдеться пройдисвіт, який легко закрутить голову, як ти кажеш, Лєнці. І тоді грошики, акції — тютю!
— Ні, Лєнка є, була і буде Лєнкою! Жодна сила в світі не змусить мене з нею одружитись.
— Невже не подобається?
— Я не готовий до серйозних стосунків.
— Розумію! — батько картинно підіймає руки догори. — У двадцять три життя тільки починається. Більшість часу ти провів за навчанням, потім робота в офісі. Але можна укласти невеличку угоду з Тищенками. Наприклад, що одружитесь через рік.
— Татку, — вибухаю реготом. — Ти чуєш себе? За рік може трапитись все, що завгодно.
— Отож! Не виключено, ще проситиметесь зареєструвати шлюб.
— Не смішно. Я нічого укладати й гарантувати не буду, — вперто настоюю на своєму. Однак моя категоричність таткові не подобається. Він миттю насуплює брови, невдоволено сопе.
— Припини бавитись в дитинство, а послухай, що батьки радять. Ми з Тищенком вже говорили. Ваш шлюб — ідеальне рішення, найкраще рішення тримати спільний бізнес ось тут, — підіймає вгору кулак. — А після одруження ти одразу посядеш крісло генерального директора. Задумайся! Місце Тищенка — твоє.
— Я не вірю своїм вухам, — заперечно хитаю головою. Здається, вчорашній театр абсурду продовжується. — Ні, і ще раз ні! Питання закрите!
Зриваюсь на ноги та покидаю межі банку. Підлеглі спантеличено зирять вслід. Не звикли бачити розлюченим. Для мене табу зайвий раз показати емоції широкому загалу.
Та зараз розриває із середини. Я розчаровуюся в рідних батьках, в їхньому ставленні до єдиного сина. Ми ж не іграшки, а живі самодостатні люди з власним баченням, почуттями, прагненнями й симпатіями. Звісно, Лєнка кинеться мені на шию, зазиратиме закоханими очима у вічі. А з часом моя нелюбов викличе ненависть. Вона зненавидить мене, а я її. Хіба це щастя? Хіба справжня сім’я?
Сівши в машину, втискаю газ до максимуму. Стрілка спідометра під шалений гул мотора зривається до забороненої на вулицях міста позначки. Жену до набережної. Мені потрібно пройтись, видихнути біль та образу. А ще подумати, як чинити далі. Адже від сьогоднішньої вечері в будинку Тищенків залежить моє майбутнє.
Вечір теплий, тихий і по-літньому спокійний. Народу прогулюється тьма. В основному студенти та парочки, в яких у голові та серці тільки кохання, веселощі, сміх.
Я не мав цього всього, бо змалечку вчили поводитись як дорослий, самостійний, відповідальний за свої вчинки майбутній спадкоємець сімейного бізнесу. На мене покладали великі сподівання і я старанно намагався не розчарувати найрідніших. До чого призвела моя покірність?
До Лєнки Тищенко!
Згідний, гарна, дотепна, розумна, успішна, і не задивлятись на її красу не під силу будь-якому чоловікові (я не став виключенням). Однак до подружнього життя вона не дотягує. Я не здатний змусити серце покохати ту, яка бісить змалечку.
Не звертаючи уваги на перехожих, понуро бреду до темного плеса. Прохолода пробирається крізь тканину сорочки, морозить шкіру та повільно освіжає мозок.
У світлі ліхтарів прямісінько перед мною походжає знайомий екземпляр, той самий мовчазний охоронець, що тінню слідує за Оленою. Дивно! На мою думку, дівчина повинна знаходитись вдома, сіяти яскравіше новорічної ялинки від щастя, адже їй пообіцяли неймовірний подарунок — Доманського. Від гадки пересмикує.
А може в нього побачення?
Озираюсь навкруги. Наче сам.
Наблизившись до сурового хлопця, у якого на лобі написано, що з такими краще не зв’язуватися, буркнув:
— Привіт. Лєна тут?
У відповідь мене нагороджують проникливим важким поглядом. Потім киває головою на лавку біля самісінької річки і мовчки відходить. Чомусь здається, що я дратую його. Провівши поглядом широку спину охоронця, наближаюсь до Лєни, яка роздивляється чорні хвилі та густу сизу темряву над водою.
— Я думав, ти вдома, — починаю без привітання. Сідати поруч не хочу, тому стовбичу біля лавки, вклавши руки в кишені штанів. Відчуваю, як до горла підступає давкий клубок. На язиці вертяться пекучі фрази, мовляв, стрибай, радій, що наші батьки взяли мене за горло і силою змушують одружитись.
— Як ти мене зайшов? — запитує недовірливо. Голос у неї сумний, переповнений плаксивими нотками, наче дійсно плакала. Не подаю вигляду та якомога спокійнішим тоном пояснюю:
— Випадково. Приїхав прогулятись після розмови з батьком.
— А я після розмови з мамою, — схлипує.
— Тобі також сповістили рішення?
— Також, — майже зривається на ридання.
— І? — протягую. — Чому не чую радості в голосі? Збулась твоя мрія! Носитимеш прізвище Доманська!
Хвилина, друга, третя…
Мій сарказм несподівано обертається іншою стороною.
— А чому радіти? — зривається на ноги та за долю секунди опиняється навпроти. Розлючена фурія, готова вчепитись кігтями в горло. Відьма, що шле на мою голову всі прокльони світу. — Мені сказали стати дружиною чоловіка, який мене ненавидить. Доманський, я ніколи не вийду за тебе заміж! Ніколи не візьму твоє прізвище! Так, я є, була і буду Оленою Тищенко і вже завтра вранці я лечу в Італію! У мене своє життя, кар’єра, дохід. Вчорашня ніч — найбільше непорозуміння, про яке глибоко шкодую!
Вона йде в темряву ночі, однак за кілька метрів зупиняється.
— Хоча ні, про ніч не шкодую. Я лише переконалась, що перехворіла тобою, що Руслан Доманський мені абсолютно байдужий. Тож видихни! А батькам ніколи не вдасться мене змусити, бо, на відміну від тебе, фінансового не залежу від сімейного бізнесу. Щасливо залишатись!
Оте «щасливо залишатись» звучить по-особливому спокійно. Лєна має рацію, вона самостійна особистість, а я повністю залежу від рішень батька. Та намагаюся не надавати цьому значення, бо я — вільний, і це головне. Нехай іде, летить, зникне.
Впевнений, найближчих років п’ять не перетнемось…