РОЗДІЛ 6 ОЛЕНА "Неприємні розмови"

— Такий гарний чоловік, і очей з нас не зводить. До речі, ти з кимось зустрічаєшся? Чи досі сохнеш по банкіру Доманському? Я зараз сама і була б не проти познайомитись з цим натренованим богом.
Мабуть, сьогодні мій мозок відмовляється з першого разу робити висновки, бо перепитавши, що вона базікає, озираюсь. У кафе тільки ми вдвох, не рахуючи Валерія, який дійсно сидить за сусідніми столиком і спідлоба розглядає периметр.
Натренований бог? Ну, він однозначно власник гори м’язів. Футболка облягає рельєфи стрункого тіла, гарно підкреслює смуглу шкіру та чорне, як нічне плесо річки, волосся. Густу шевелюру об’єкт цікавості подруги раз за разом куйовдить. На мить застигаю на величезному татуюванні, що тягнеться від передпліччя аж до ліктя. Дивно, раніше не звертала уваги на витончені завитки. Розглянути б ближче..
Але…
Яке мені діло?
Подруга відверто їсть поглядом мого охоронця, навіть приязно махає долонькою. Я картинно закатую очі та розчаровую вертихвістку:
— Не гони коней. Це мій охоронець.
— Що, правда? — аж підстрибує на місці. — У такому разі ти просто зобов’язана нас познайомити. Скільки йому років? Дівчину має?
Я невизначено знизую плечима.
— Не знаю. І якщо чесно, не цікавилась. Він — мій охоронець і все.
— Зануда ти, Лєнка. Я б мимо такої краси не пройшла. Справжній чоловік! Повір моєму досвіду.
Але я не хочу вірити нічиєму досвіду, вистачає своїх проблем. Тому просто відвертаюсь і переводжу розмову на іншу тему. Однак Ліза плавно переключається на Доманського, вочевидь, вирішивши, що я зумисне погукала зустрітись, щоб дізнатись останні плітки про прекрасного принца.
— Припини, будь ласка. Доманський — пройдений етап в житті. Він не цікавить мене ні як чоловік, ні як колишній однокласник.
— Невже? — хитро примружує очі. Я зображаю невимушений вираз обличчя. Сама дивуюсь, як легко вдати байдужість.
Потім подруга знову зосереджується на собі, витає у своїх рожевих мріях і подумки будує повітряні замки. Вона самотня, відсутність нормального хлопця штовхає її на необдумані, легковажні вчинки. Дівчина знову концентрується на накачаному об’єкті за моєю спиною.
— То як познайомиш? — змовницьки перехиляється через стіл Ліза. — Підсоби, будь ласка, по старій дружбі.
— З глузду з’їхала? — ошелешено перепитую, боязко роззирнувшись по сторонах, наче Валерій нависає над головою. — Він мій охоронець. І звідництвом я не займаюсь.
— Скупердяка, — дівчина відкидається на спину стільця. В її очах я виглядаю найбільшим розчаруванням. Я намагаюсь пояснити, що подібним вчинком поставлю підлеглого у незручне становище. Однак, давня знайома театрально дує губки. Погляд красуні так і біжить за мою спину. А наступної секунди трапляється щось непередбачуване. Лізка переступає всі межі. Поки я не встигаю оговтатись, вона за два кроки опиняється поруч тренованого велетня і всміхається безтурботною усмішкою.
— Привіт, я Ліза, колишня однокласниця Лєнки. Тобі не сумно сидіти збоку, коли дві вродливі дівчини поруч п’ють каву?
Мені нічого іншого не залишається, як з люті хапати повітря, немов викинута на берег риба. Придушити мало вискочку.
Натомість Валерій спокійно відкладає гаджет на стіл, повільно знімає окуляри й відверто дивиться на здобич, яка сама пливе у пастку. Вивчає, магнетизує, наче читає всередині найпотаємніші гріхи. Ліза вмить осікається, зухвалість розпадається як картковий будиночок. У повітрі пахне скандалом.
— Я, мабуть, піду, — тремтячим голосом повідомляє дівчина. Їй незручно, бо хлопець зневажливо відкидає залицяння. А мені хоч крізь землю провались. До щік припливає фарба, і я потуплюю погляд в бруківку під столом. — Лєн, — звертається, — рада була зустрічі. Якщо затримаєшся в місті, телефонуй.
— І тобі гарного дня, — натягнуто всміхаюсь, проводжаючи її сумним, співчутливим поглядом. Важко почуватись відкинутою. Сама вранці пережила подібне. Дурні, наївні дівчатка! Недарма нас порівнюють з метеликами, які летять в темряві на смертоносний вогонь. Загинемо, але мить щастя для нас того варта.
Зітхаю.
Небо над головою тягнеться ніжним блакитним куполом без жодної хмаринки. Над самісіньким обрієм видніється довга рівна смужка, залишена літаком. Вона єдина псує бездоганність, єдина малесенька деталь.
Клацаю телефон, стежу за перехожими. Валерій покірно сидить за сусіднім столиком. Хоч він був свідком різних розмов, та за недоречні залицяння подруги соромно. Я зумисне відтягую час, аби непорозуміння трішки згладилось. До вечора ще далеко, особливо зайнятись нічим. Їхати до батьків не має найменшого бажання, тому що мама кроку не дасть ступити, не докопавшись до істини в моїх невдалих стосунках з Русланом.
Десь годинну проводжу в парку, і врешті-решт сидіти на одному місці набридає.
Податись в кінотеатр? Відпочити як звичайний глядач з коробкою попкорну? Мабуть, після школи останній раз так переглядала фільми.
— Валерію, — наважуюсь озирнутись на охоронця, який незворушно дивиться на мене крізь скельця сонцезахисних окулярів. — Кварталом нижче є кінотеатр. Ходімо, — запинаюсь на останньому слові. Прозвучало як пропозиція.
На щастя, кам’яна скала підводиться мовчки і крокує за мною, дотримуючись певної дистанції.
А ось в самому кінотеатрі виникає конфуз. У цей час відвідувачів практично немає. Точніше ми з охоронцем тільки вдвох. І кінострічка як на те щемлива душевна мелодрама, яка викликає більше сліз ніж усмішки.
Правильно було б розвернутись і податись додому, закритись в чотирьох стінах, повалятись на ліжку, а потім збиратись на персональну каторгу у вигляді дружньо-сімейної вечері.
Правильно було б провештатись магазинами й вбити час.
Правильним було б вже летіти в Італію.
Натомість нам пробивають квитки на сусідні місця.
У залі я не витримую, почуття провини бере гору над субординацією.
— Валерію, я дуже перепрошую за свою подругу. Вона загалом хороша, але балакуча.
— Я б сказав трохи дивна, — несподівано ділиться власною думкою. Думкою у ціле цілісіньке речення.