РОЗДІЛ 5 ОЛЕНА "Я справлюсь"

Ненавиджу себе! Ненавиджу за приниження перед Доманським, за слабкість, за ніч кохання. Я ж могла витримати, опиратись бажанню, яке протягом років навчилась так старанно приховувати.
Ненавиджу!
Коли двері за спиною Руслана з гуркотом закрились, я прожогом кинулась в душ. Забралась під теплі струмені, довго стояла, дозволивши воді змити його дотики, спогади, поцілунки.
Але вони пробрались під шкіру, і даремно стерти те, що забилось тавром в тіло.
Ненавиджу тебе, Доманський!
Настирливі дзвінки на мобільний телефон змушують вимкнути воду, закутатись в рушник й вибратись в реальність проблем. Руслан однозначно не міг турбувати, тож або мама, або Міка вирішила нагадати про необхідність купити квиток в Італію.
Інтуїція не зраджує і я приречено усміхаюсь, вгледівши на екрані фото мами. Вона у мене вродлива, статна, шикарна жінка, яку часто називають моєю сестрою. Шлюб батьків можна брати за приклад. Як говориться, живуть душа в душу, і єдину доньку обожнюють понад усе. Всім, що маю, зобов’язуюсь їхній неймовірній підтримці, вірі й витримці.
— Привіт, матусенько, — натискаю зелену сенсорну кнопку та одразу кидаю побіжний погляд на зім’яту постіль, де всього кілька годин тому проходили еротичні баталії. Мимоволі морщусь, у грудях випікає вогнем.
— Оленко, дитинко, що з голосом? — турботливо цікавиться.
— Сумно трохи, через три дні відлітаю в Італію.
— Так швидко? Стривай, а відпустка як? Ти ж наче планувала затриматись на тиждень-другий.
— Вранці Міка зателефонувала й наказово запропонувала повертатись на роботу, — зітхаю. Хоча, це на краще. Рани завжди легше зализувати на відстані від точки болю.
— Інколи я ненавиджу твою роботу. Ти в себе?
— Так, де ж мені іще бути?
— Просто вчора ви з Русланом так поспішно зникли зі свята, що ми з Ніною задумались.
— Нічого такого, сходили в клуб і все.
— У клуб ходили? — насторожується матуся. Моє нерозділене кохання стало справжнісіньким випробовуванням для люблячого материнського серця.
— Так, саме так, — я відверто уникаю відповіді, бо брехати — вище моїх сил. Мама не заслуговує подібного ставлення, та й самій бридко лізти в багнюку.
— Цілувались? — продовжує ненависний допит.
— Поговорімо про щось інше. Сподобалось свято в Доманських?
Мама задумливо мовчить. У слухавці звучить важке дихання, а прикрі підозри на відстані діймають серце.
— Сьогодні у нас гості, — нарешті видає. — Я запросила Доманських.
— Що? Навіщо? — різко зриваюся на ноги. Серце мов навіжене розриває груди. Пальцями зариваюсь в довгі пасма волосся, а мозок вмить генерує ідеї, як уникнути нової неприємної зустрічі з Русланом. Не хочу бачити хлопця, не можу розмовляти з ним після нічних і ранкових подій. На денці душі осад неприємний, болючий, двоякий.
— А чому така реакція? — перебиває істерику ненька. — Ви що, не тільки цілувались?
— Все нормально, — сідаю на тумбу біля ліжка. — Але, боюсь, я не складу вам компанію. Хочу з подругами зустрітись.
— О, ще краще! Невже друзі важливіші за батьків? Нічого не хочу чути, твоя явка обов’язкова. І ще, приїдь, будь ласка, раніше. У нас з татом важлива розмова є.
— Домовились, — неохоче погоджуюсь. Коли мама відмикає з’єднання, спересердя жбурляю мобільний на ковдру. Схоже, наступні три дні обіцяють перетворитися в справжнісіньке пекло.
Настрій геть паскудний, однак чоти стіни неприємно давлять. Вирішую прогулятись містом, оглянутись і заодно зайти в аптеку. Не факт, що з першого разу завагітнію, але перестрахуватись необхідно.
Для прогулянки обираю світлі джинси, базову білу футболку та широчезну в клітку сорочку. Для маскування — окуляри та кепку. Хочеться посидіти в парку, випити кави з паперового стаканчика, помилуватись як бавляться діти на ігровому майданчику і як цілуються закохані студенти, прогулюючи пари.
Насправді життя — це не великі звершення, успіхи, чималі статки на рахунках. Життя складається з дрібниць, саме в них бринить тихе людське щастя.
Виходжу з квартири й одразу натикаюсь на вірного охоронця Валерія.
— Добрий ранок, — стримано вітається він, намагаючись дивитись кудись за спину. На цьому наша розмова закінчується. Чоловік — справжній професіонал своєї справи. Він супроводжує мене по всі планеті, на кожнісінький захід і показ. І завжди мовчить. Завжди.
Я користуюся його послугами років два. Раніше вільно розгулювала, могла переміщатись громадським транспортом, перекусити просто на вулиці. Проте, випадок змусив переглянути ставлення до власної безпеки. Випадок, про який згадувати не має найменшого бажання.
— Валерію, сьогодні ти супроводжуватимеш мене в місто. Впевнена, мало хто пізнє мене на вулиці в звичайному одязі, а три охоронці, навпаки, зайвий раз привертатимуть увагу.
Вимовляю фрази скоромовкою дорогою до ліфта. Чоловік спершу заходить в кабіну сам, після чого я. Я звикла, що повсюди він перший. І до нього звикла. Не звертаю жодної уваги, коли розмовляю телефоном, коли з кимось сварюсь чи сміюсь, чи висловлюю спектр емоцій міцним слівцем.
Зараз у ліфті ми вдвох. Я переглядаю новини на телефоні, та коли підводжу очі на велике дзеркало, застигаю на відображенні надійного охоронця. Він звично мовчить і дивиться попереду себе. Незворушний, не пробивний, тільки зі слідами втоми на суровому обличчі, прикрашеному легкою неголеністю. Ідеально напрасована сорочка з коротким рукавом та чорні штани зі стрілками дуже пасують до його грубої чоловічої вроди, але буквально ріжуть очі офіційністю дрес-коду. Якщо на мене не дивитимуться, то у супроводі широкоплечого, тренованого бійця я почуватимусь зіркою заздрості й пліток. Все-таки нашим людям до всього є діло.
— Ми відправляємось на прогулянку, шопінг, зустріч з моїми колишніми однокласницями, — намагаюсь перехопити погляд Віталія. Він ледь помітно зводить брову. — Тобі потрібно також переодягнутись в підхожий одяг, тобто, джинси і футболку. Доведеться спершу заїхати в готель.
— Добре, — відповідає беземоційним тоном та одразу відводить очі, в котрих на долю секунди спалахує бентежність. Моє прохання якщо викликало протест всередині дужих грудей, та він уміло його придавив маскою незворушності.
Для поїздки обираю позашляховик, який теж не викликатиме стільки уваги, як ексклюзивний спорткар — моя мила красунечка й гордість.
Віталій розміщується за кермом, я всідаюсь на заднє пасажирське сидіння. Весь мій світ займає переписування зі шкільною подругою Лізою. Подругами нас складно назвати, проте вона єдина, з ким підтримую хоч якийсь зв’язок.
«Я повернулась в місто. Зустрінемось», — кидаю повідомлення.
«Вау! Сама Олена Тищенко навідалась в рідну глушину», — вмить прилітає відповідь.
«Не така вже і глушина. Я скучила. Побачимось у кафе в парку Слави»?
«Звільнюсь через годину».
«Домовились».
За вікном пропливає рідне місто. А чи рідне? За п’ять років воно змінилось до невпізнання. Новобудови, торгові центри ростуть як гриби після дощу. І там, де в дитинстві були зарослі пустирі, сьогодні височіють багатоквартирні житлові масиви. Натомість старі споруди занепадають, вицвітають в облицюванні та потребують умілої руки реставраторів.
Водій звертає до центрального готелю, який знаходиться в кількох кварталах від мого будинку. Без жодного слова він виходить із салону та зникає в широкій пащі центрального входу.