РОЗДІЛ 4 РУСЛАН "Неприємні розмови"

Ненавиджу ранки тільки за те, що по своїй натурі сова, і волію валятися в ліжку до самісінького обіду, особливо після гарної гулянки чи нічного клубу. У скронях щемить нестерпно, у роті — наче жував пучок полину. Пробую підвестись, а сила ліжкового тяжіння знову хилить до подушки. Однак, доводиться розплющити очі. Десь в закутнях пам'яті виринає образ Лєнки. Першою справою переводжу очі на худорляву фігурку темноволосої дівчини, яка зручно примостила голівку на моїх грудях. Вона солодко потягується і мурличе моє ім'я.
«Тищенко», — б'є в голові мільйонами дзвонів, і жах реальності пронизує серце гірше розпеченого клинка. Оце я втрапив! А до мене горниця подруга дитинства, і вона абсолютно гола голісінька під тонесенькою ковдрою. Ми у її квартирі, одяг валяється по всій кімнаті. Пригадується, як вчора ми швидко позбувались непотрібних, зайвих речей.
Вчора…
Вчора був клуб, випивка, шалена ніч.
Сьогодні — відповідальність, страх і відмова від сприйняття нічних подій.
— Ти в душ? Шалений… — крізь сон запитує. Я такий розгублений, що нічого вигадати у відповідь не можу.
— Угу, — бурчу не визначено.
— Я чекатиму, — солодко стогне, забираючи з моєї ноги свою.
Звільнившись від модельної краси, я похапцем, тихо збираю свій одяг, і з ним ховаюсь у ванну кімнату. Для конспірації вмикаю воду, а тоді оперативно натягую вчорашню сорочку та штани. З дзеркала на мене дивиться бліде обличчя з яскравими чорними кругами під очима. Чи то страх, чи то ацетальдегід в крові додають ноток розгубленості. Я наче прокинувся в іншому вимірі.
Якось необхідно розкрутити ситуацію, пояснити колишній однокласниці, що сталась прикра помилка і нічого марити даремними сподіваннями. Стосунків між нами не було і бути не може. Крапка.
Хлюпаю в обличчя холодної води.
Зберись.
Повернувшись у кімнату, застаю Лєнку у звабливій позі: лежить на бочку, одну ніжку підібгала, інша — пряма, на краєчках круглих вершинок — ковдра, подушка під животом.
Сексуальна…
Дах зносить.
Я зумисне голосно прокашлююсь, натякаючи на дотримання дистанції, і що інтимні втіхи добігли логічного завершення.
У голову приходять підлі слова і перш ніж думаю, вимовляю:
— Ти ж доросла дівчинка. Ми не захищались і необхідно випити чарівні пігулки.
Звабливий вираз вмить злітає з порцелянового личка.
— І тобі доброго ранку, Доманський, — шипить та, зарившись у ковдру, обертається спиною.
Я так і стою посеред кімнати з незастебнутою сорочкою. Злість на дівчину підступає до горла давким клубком.
— Послухай, Лєн! Ми дорослі люди й чудово розуміємо, що одна випадкова ніч ні в що не переросте. Припустимо, ми обоє добряче набрались, зробили помилку, яку необхідно виправити.
Я говорю, а слова розбиваються об стіни, залишають не почутими, зайвими, даремними. Скидається враження, що розмовляю сам з собою. Олена вовтузиться на ліжку і продовжує вперто мовчати.
Не витримую, у два кроки підходжу до нічної коханки, різко зриваю простирадло. Вона міцно, скрутившись клубочком, закриває долонями вуха. Ледь не плаче.
Подавивши спонтанну злість, я присідаю на край постелі.
— Лєн, припини. У кожного з нас своє життя, уподобання, друзі, професії, справи. Ти поїдеш за кордон, продовжиш будувати кар’єру. У мене також купа всього, що не знаєш куди спершу бігти.
— Просто піди, — нарешті здавлено вимовляє. Вона знаходить у собі сили підвестись з ліжка. Оголена йде у гардеробну, з якої повертається в короткому шовковому халатику. Тонка тканина облягає ідеальну фігуру, створюючи у пам’яті незабутню картинку.
Відвертаюсь. Підло витріщатись. Лєна — дочка знайомих, і не заслуговує легковажного ставлення.
— Досі тут? — цікавиться удаваним серйозним тоном. Вона намагається показати байдужість, проте голос зрадницьки зривається на крик. — Через три дні я полечу, тож можеш не хвилюватись, Доманський.

Я звертаю у передпокій. Почуваюсь рідкісним ідіотом, нікчемою. На душі коти шкребуть до крові. Не пригадую, коли востаннє почувався таким мерзотником.
Поки взуваю черевики, кидаю на Тищенко короткий погляд. Дівчина, не звертаючи на мене уваги, ховається за скляними стінами кухні, де метушиться біля плити, варить каву.
Нервова і пригнічена.
Проте залишитись з нею рівнозначно одягнути на шию ярмо, а ярмо подружнього життя з Оленою — не посильний тягар. Нехай все залишається, як є.
Біля торгового центру ловлю таксі та відправляюсь додому.
Там чекає нове випробовування й неприємна розмова.
Мама, хоч я давно виріс з пелюшок, контролює моє повернення, раціон та допомагає з вибором одягу. В останньому довіряю неньці на всі сто відсотків і надзвичайно вдячний за влучні поради. Ні, я не матусин синок. Просто сім’я у нас дружня і міцна.
Як сподівався, мама також прокинулась і вже обрізає улюблені квіти перед будинком. Її хобі перетворило садибу у справжнісіньку оранжерею.
У міру можливості поправляю зім’яті сорочку та штани, пригладжую волосся. Однак пильне око мами не пропускає єдиного сина. Мої вперті спроби пройти з коротким привітанням зазнають фіаско.
— Русланчику, синочку, щось ти запізно повертаєшся додому.
— По перше, я самодостатній чоловік, по друге мамо тобі не личить поводитись зі мою, як з вередливою маленькою дитиною. Я ж не зробив ніякої шкоди.
— Ти в Лєни був?
Серйозність і прискіпливість лякають. В очі їй не дивлюсь. Збрехати — вище синівської відданості. Та чиста правда також не варіант. Я видихаю і схрещую руки на грудях.
— Мамо, не чіпляйся.
— Просто ви вчора разом пішли. Ось ми з Танею понадіялись, точніше подумали.
О, люблячі матусі сплять і бачать, як їхні діти стають на весільний рушник.
— Лєна — моя подруга, колишня однокласниця і майже сестра, — на останньому слові кривлюсь. — Це я до того веду, що припини, будь ласка, сватати мене. Самі розберемось.
— А чому так реагуєш? — мама ображається. — Я поставила цілком закономірне питання. Оленка — красуня, з хорошої сім’ї, вихована і порядна.
— Годі! — мій терпець вривається. — Я запізнююсь на роботу.
— Ага, тікай, — летить навздогін. — Одружуватись давно пора, дітей виховувати, а не по клубах вештатись і допізна затримуватись в офісі. Твій батько всю молодість провів за цифрами, і ти по його слідах прямуєш.
Докори пробуджують совість. Не хочу засмучувати найріднішу людину, бо занадто сильно мене любить та оберігає. Підходжу ближче й переймаю її роздратований погляд.
— Але ж знайшли час і я народився. І в внуки у вас будуть. Мамо, я не зустрів тієї єдиної. Не у всіх кохання з першого погляду.
Мама з розумінням киває, проте залишається при власній думці.
— Сьогодні увечері нас запросили на вечерю до Тищенків. Не затримуйся до темної ночі, явка обов’язкова.
— Добре, — натягнуто всміхаюся.
Тільки цього не вистачало.