РОЗДІЛ 2 РУСЛАН "Сама напросилась"

— Вправно водиш, — чесно зізнаюсь, коли стрілка спідометра перевалює за сто двадцять кілометрів, а Лєнка продовжує тримати кермо однією рукою.
— Я жила в Чикаго деякий час, там пощастило навчитись швидкісної їзди.
— Був хороший вчитель? — змовницьки уточнюю.
— Ти до мене заграєш, Доманський?
— Ні, Лєнка Тищенко. Ти зовсім не в моєму смаку.
Жорстоко і несправедливо. Слова боляче чіпають навіть мою душу. Я шкодую про сказане, та перепрошувати настиру не в моїх правилах. Я відвертаюсь до вікна і решту дороги ми долаємо в цілковитій тиші, яку прорізає шалений рев двигуна.
Оленка тримається гідно, не подає знаку, що образив.
Біля клубу ніде яблуку впасти. Ми паркуємося на краю стоянки. Позашляховик з охоронцями, що дорогою не відставав, також знаходить місце. Клуб відкрили нещодавно і в нього одразу, наче мухи на мед, потягнулась молодь. Сучасна музика, інтер’єр та різноманітна випивка манили навіть старших дядечків. Я не здивуюсь, якщо після свята в батьків, дехто з гостей попхається «долити бак» і помилуватись танцями на пілоні у виконанні майже оголених красунь. Лєна роздивляється двоповерхову сучасну будівлю, за якою тягнеться темне плесо Південного Бугу.
— Нічого так, глянемо, що ховається всередині.
Вона знову кидається вперед, а я ліниво, вклавши руки в кишені штанів, плентаюсь позаду. Слід визнати, милуватись стрункими ніжками можна вічність. Добре, що погодився її супроводити в клуб, бо відбою від кавалерів не знатиме. А якщо хтось впізнає знаменитість — взагалі розвага перетвориться на аншлаг прихильників.
Охоронці красуні також не відстають, і по моїй персональній картці всередину пропускаюсь всією дружньою компанією. Не надто приємно відпочивати у супроводі тренованих посіпак, та Лєна звикла і не звертає на них жодної уваги.
— Круто! Мені подобається. Знаєш, Доманський, я сто років не танцювала. Якщо ти викликався бути сьогодні янголом-охоронцем, я відірвуся на повну!
«Сподіваюсь, у кохані не зізнаватимешся», — хмикаю всередині й супроводжую дівчину до барної стійки. Асортимент вражає. Зовсім скоро ми добряче набираємось. Старі образи і зневаги алкоголь уміло фільтрує, і розмова набуває більш ніж романтичних відтінків.
І ця романтика продовжується на танцювальному майданчику. Небо! Я ж всього-на-всього грішний земний чоловік! Вигинатись і спокушати, змушувати бажати й задивлятись Тищенко вміє як ніхто. Куди поділась сором’язлива дівчинка з довгими рудими косками і величезними окулярами?
Лєнка справляє фурор. Багато хто вже дістає телефони, і починає фільмувати пристрасний танець довгоногої брюнетки.
Я приходжу до тями першим. Підхопивши за талію, тягну дівчину до виходу.
— Ще рано додому! Чи Русланчик спатки хоче? — заливається сміхом над вухом, а тим часом руки повзуть по моєму животі й доводять до божевілля навіть крізь тканину сорочки.
— Ні, це наша Оленка хоче в ліжечко. Здається, ти перебрала.
— Помиляєшся, я просто розслабилась. Я ж нарешті вдома, без прицільного контролю папараці. Ти не уявляєш, як інколи буває важко. Важко не їсти за два дні до показу, не пити за дванадцять годин до виходу на подіум, мелькати перед сотнями очей у вишуканій одежі і при тому бути без трусиків. Не повіриш, на мені сьогодні немає спіднього. А знаєш чому? Тому що під таку сукню білизна не одягається.
— Стоп! — перериваю монолог.
Ми вже на вулиці, шумні баси клубної музики залишаються по інший бік стін, від чого кожнісіньке слово звучить чітко і зрозуміло. На щастя, охоронці знаходяться за десяток метрів по периметру та не чують п’яного базікання дівчини. Я міцно обхоплюю її за передпілля, змушуючи при світлі ліхтарів поглянути у вічі. Великі чорні очі наче бездонні озера відбивають мій спантеличений вигляд.
— Насамперед, Оленко, я чоловік! Тому не грайся з вогнем і не дражни мене.
— Інакше?
— Інакше обпечешся!
— Я нещодавно купила квартиру. Хочеш глянути? — ставить несподіване питання, яким заганяє в ступор. — Тобі сподобається, обіцяю, — переходить на шепіт.
Під моїми долонями її шкіра горить, палахкотить полум’ям і бажанням. Вона злегка подається вперед, наче ось-ось поцілує.
— Поїхали, — відповідаю хриплим голосом. — З поваги до твоїх батьків, відвезу додому і переконаюсь, що влягалась в ліжко, а не відправилась на пошуки пригод.
— Виявляється, вмієш бути турботливим. Плюс тобі в карму. Віталію, поведи, будь ласка. Адреса — квартира.
Вірний охоронець без жодного слова сідає за кермо, а я допомагаю принцесі без трусиків під сукнею розміститись на задньому сидінні. Падаю поруч. Відвести очі до вікна не виходить. Градус алкоголю в крові раз за разом звертає погляд на оголені колінця, засмаглу шкіру довгих ніг. Якби Лєнка не була Лєнкою, вже б сиділа на моїх колінах, і ми навряд би доїхали до квартири. Дихання зраджує. Щоб якось приховати справжнє ставлення до Тищенко, втуплююсь у мобільний телефон. Зумисне відкриваю звіт фінансового відділу. Раніше цифри допомагали зосередитись, привести розум до ладу, та зараз світ перевертається з ніг на голову. Подумки картаюсь за випитий алкоголь, а тягу до красуні списую на чарівну силу спиртного.
Водій веде автівку в центр міста, до нового торгового центру, який архітектори вирішили збудувати в одному комплексі з житловим масивом. Подібна ідея підходить для людей амбіційних, любителів швидкості та постійного руху. Олена довела уміння кермувати не гірше гонщика на формулі один, тож вибору не дивуюсь. Вражає інше. За п’ять років Олена стала зовсім іншою людиною, людиною, яка не припиняє відкривати нові грані для мене. З нею цікаво. За випивкою ми встигли обговорити багато чого, зокрема її часті подорожі світом.
— На сьогодні вільні, — наказує підлеглими Тищенко, недбало махнувши водієві. Витягую її за руку із салону. — Я перебуваю під надійним захистом. У Русланові я впевнена на всі сто відсотків, він не скористається можливістю і не приставатиме з брутальними пропозиціями. Занадто джентльмен, щоб бруднити руки в минуле.
— Не звертайте уваги, виконуйте свою роботу далі, — натомість вмовляю охоронців. Хтозна чому дівчина найняла їх і які небезпеки чатують на відому модель. Береженого Бог береже, як говориться.
Лєнка замалим перебирає ніжками на клятих підборах.
— Я втомилася.
— Ходи сюди.
Підхоплюю її під сіднички й гордо несу до парадного. У ліфті дівчина утримується в моїх обіймах, з ношею захожу у квартиру, де Віталій коротко прощається, залишивши нас наодинці.
Дівчина, знявши босоніжки, полегшено стогне.
— Ласкаво прошу в лігво левиці, — картинно розкидає руки в сторони. Спрацьовують датчики руху, і світло вмикається по всі квартирі.
— Круто!
Фешенебельна квартира з величезними панорамними вікнами замість стін на останньому поверсі милує око сучасним ремонтом та спокійними світло-коричневими тонами в інтер’єрі. Жодних дверей. Квадратні метри розділені на зони перегородками. Лише кухня обведена скляними стінами. Величезне двоспальне ліжко, розташоване навпроти вікон, ніби запрошувало лягти та зіпсувати ідеально заправлене покривало.
— Квартира нагадує готель, — вмикає філософа власниця. — Та я з часом все облаштую під себе.
— Досі збираєш колекцію Лол?
Лєна дивиться спідлоба, в оченятах мелькає дитячий острах, що знову насміхатимусь. Виникає бажання пригорнути, навіть поцілувати.
— У тебе є дівчина? — несподівано запитує, зробивши босяком крок назустріч.
Обманути не повертається язик.
— Я багато часу проводжу на роботі.
— Такий серйозний, — ще крок, і її дихання розбиває мертву тишу. Крихітний пальчик впирається в груди, виводить невидимі узори, торкається ґудзика на сорочці.
— Що ти робиш?
— Торкаюсь експонату в музеї.
— Знущаєшся?
— Холодний, без жодної емоції в серці, — палкий голос звучить під самісіньким вухом. Я відчуваю, як проводить носом по шиї і від того напружується кожнісінький м’яз.
— Повторюю, ти граєш з вогнем.
— Можливо, з вулканом, — пальці лягають на мій пасок, а губи застигають на відстані кількох міліметрів. — Поцілуй.
— Ні, — твердо опираюсь дикому бажанню.
— Ти ж хочеш. Експонат в музеї.
— Не називай мене більше так.
— А то що? — зухвало підводить підборіддя.
Не витримую і штовхаю Лєнку на ліжко. Алкоголь туманить залишки здорового глузду.
— Сама напросилась.