РОЗДІЛ 1 РУСЛАН "Минуле за спиною"

— Не знала, що палиш. Давно мордуєш своє здоров’я?
Лагідний дівочий голос доповнюється дрібним цокотінням високих підборів. На балконі тихо. Метушня світського заходу, які так полюбляє влаштовувати татко, залишається за величезними скляними дверима.
Ми двоє. Я — Руслан Доманський і вона — несповна розуму закохана однокласниця, щоправда, колишня, бо ми давно не підлітки й протягом останніх п’яти років навіть не бачились. Її прискіплива увага дратувала в школі й зараз нервує. Навіщо повернулась в країну? Чому припхалась в наш дім, а не продовжує розгулювати світовими подіумами?
Я смачно затягуюсь, дим розпирає легені.
— Знову взялась за старе? — уїдливо питаю. Так і хочеться розвернутись, демонстративно вийти, ненароком зачепити плечем. Ух, бісить!
— Я давно доросла дівчинка і звикла, що чоловіки бігають за мною, а не навпаки, — сміється за спиною. — Ми стільки часу не бачились. Можливо, привітаєшся?
— А кажеш доросла…
У пам’яті виринає спогад, як у випускному класі ця дурненька малолітка набралася і на день святого Валентина зізнавалась у шаленому коханні. Низько! Тоді геть впала у моїх очах.
— А ти аніскілечки не змінився, — протягує з нотками розчарування. — Холодний, цинічний, самовпевнений нарцис. Не дивно, що досі не одружився.
— Продовжуєш стежити за моїм остистим життям?
Допит добігає до логічного завершення, тобто, початку глобального конфлікту між двома абсолютно протилежними сторонами. Не витримую та обертаюсь обличчям до Лєнки Тищенко.
П’ять років не бачив її веснянкуватої фізіономії, ще б стільки не бачити. Ось мама просто обожнює Оленку. Наші сім’ї дружать роками. До нашого народження зав’язалась дружба між двома партнерами, котрі почали будувати бізнес на зламі епох. Звісно, ми з Лєною знайомі з пелюшок. І стільки часу вона кохала мене, а я люто ненавидів її дитячі обійми, поцілунки в щоки, а потім підліткові почуття. Кирпата, із завжди кучерявим волоссям, довгонога дилда була гидким каченям, поки люблячий татусь не відправив за кордон вчитись. Там щось змінилось, і зі слів мами, тепер її улюблениця підкорює вершини у світі моди.
Ого!
Хто це навпроти?
Про таких говорять — ноги від вух. Що я там згадував? П’ять років минуло з останньої зустрічі? Дилда?
Я шумно ковтаю дим чергової затяжки і закашлююсь, а мій шкільний кошмар розпливається в переможній усмішці.
— Простудився, Доманський? Чи так щось не задалось?
Мала вискочка! Язичок нагострила за кордоном?
Пекучі слова у відповідь застигають невимовленими на губах. Я наче хлопчак витріщаюсь на сто років знайому Лєнку Тищенко, і розум десь на другому плані фонить, що зовсім вона не знайома, що ця вродлива, граційна красуня вперше потрапляє мені на очі.
Олена елегантно відпиває з келиха шампанського, повільно ковтає, не зводячи з мене пустотливого погляду. На ній коротесенька білосніжна сукня, яка верхнім краєчком тримається на груденятах третього розміру, височенні босоніжки, розцяцьковані блискучим камінням. В іншій руці помічаю крихітний, теж в камінці, клатч. Але… Небо!
Вона змінила колір волосся. Замість вогняної соломи — довге, чорне як дощова ніч, блискуче дзеркало розкішної краси, до якої рука сама тягнеться, щоб спробувати на дотик, пропустити через пальці. Великі блакитні очі підведені яскравим вечірнім макіяжем. У міру великі губи (біля них однозначно постарався пластик) ваблять ледь помітним рожевим блиском. Акуратний носик додає своїй власниці гордовитого вигляду і самовпевненості. Вільна, самодостатня, ідеальна — три слова, які читаються в погляді.
І, на жаль, від колишньої зубрили сліду не має, хіба голос видає.
— Ти також не змінилась, — злобно брешу. Від тієї брехні паскудно, але ж я не можу визнати зверхність ненависної Тищенко. Була, є і буде Лєнкою! Навіть умілі руки пластичного хірурга не змінять її безхребетної душі.
О, вона залюбки ділилась домашкою з двієчниками, виручала, хто б не попросив, мчала на порятунок всіх бездомних чотирилапих братів. Якось навіть пішла на злочин. Вкрала з батькового гаманця гроші й дала їх знайомій на порятунок кота, бо, бачте, в тієї батьки відмовились лікувати камінець у бідолашної тварини. А ще Лєнка була розсіяною, неохайною і взагалі …
Бісила, одним словом.
— Змінилась, Руслане. І тепер ти матимеш вдосталь часу у цьому переконатись. Я повернулась в місто на кілька місяців.
— А як же подіуми? Чи десь накосячила?
— Не повіриш, засумувала за домом. До речі, що змінилось в місті? Є якийсь пристойний нічний клуб?
— Дивлячись, що у твоєму розумінні «пристойний».
Дівчина невинно знизує плечима. Неозброєним оком видно, що побувала в найкрутіших закладах планети. Якщо вірити матусиним розповідям, Лєнка — знаменитість. Та мені до того байдуже. Без особливого ентузіазму додаю:
— Відкрили один нещодавно. Власник — мій знайомий. Якщо хочеш, попрошу, щоб пропустити безплатно.
Дівчина картинно закатує очі.
— У такому разі тобі доведеться скласти мені компанію. Не показувати ж паспорт на вході, а в обличчя можуть не впізнати.
— Дотепно, — корчу гримасу й, затягнувшись востаннє, гашу недокурок об попільничку.
— Погодься, подібні заходи, — вона киває на двері, — виключно для наших батьків. Сумно й одноманітно. Впевнена, якщо гайнемо в клуб на кілька годин, ніхто не помітить.
— Тобто, плануєш під кінець повернутись?
— Ну, я ж зразкова дівчинка.
«Ідеальна дочка, тільки щось занадто зухвала стала», — крутиться в голові думка, проте залишаю спостереження при собі.
— Вмовила, завезу в клуб. Але тільки з однієї причини: ти давно не була в місті, а воно геть розбудувалось і змінилось. Вважай мене персональним гідом, гідом на одну ніч.
— Звучить заманливо, — загадково підморгує знайома, змусивши задуматись, що не так сказав.
Дійсно, батьки не звертають жодної уваги на дорогі чада. Ми прослизаємо у натовпі. Краєм ока ловлю, з яким захопленням чоловіча половина проводжає мою супутницю.
Наївні, вони не знають її справжньої рожевої натури! Цікаво, вона досі носить домашні капці у вигляді м’яких кроликів? Уточню при нагоді!
На вулиці панує романтичний вечір. Осінь цьогоріч тепла, на диво затишна і сонячна. Вересень не відчувається зовсім, хіба ранки зустрічають туманною прохолодою.
Олена йде попереду. Мимоволі кошусь на стрункі стегна, акуратні сіднички під тонкою тканиною звабливої сукні. Кошусь і одразу осікаюсь. Не вистачало заглядатись на прикрий спогад дитинства і юності.
— Мені байдуже, абсолютно байдуже, — наспівую під носа.
— Руслан, ти щось сказав?
Лєнка так різко гальмує, що я не встигаю зупинитись і налітаю всім зростом на неї. Високі, незручні підбори зраджують модель, Лєна втрачає рівновагу. Тільки завдяки моїй швидкій реакції вона втримується на ногах. Я підхоплюю дівчину за талію і міцно-міцно притискаю до грудей.
Зойк, приправлений теплим диханням, обпалює шию, торкається моїх губ. Погляди схрещуються, і, здається, світ довкола завмирає, простір абстрагується в космос, а стрілки годинника зупиняються на місці.
— Дякую, — шепоче в самісінькі вуста. Я відверто милуюсь правильною лінією її малинок, які злегка розтулені й готові до поцілунку, готові підкоритись, відкрити насолоду.
Продираю горло, розганяючи недоречні думки про інтим з Лєнкою. Збожеволів, мабуть.
— Обережніше, — відповідаю якомога рівним тоном.
Звільнившись з обіймів, вона знову виляє перед носом ідеальними формами.
— Не проти, якщо поїдемо моєю машиною? — запитує не озираючись.
— Не принципово.
— Я залишила свою красунечку за ворітьми.
Ловлю нотки гордості в голосі. Вочевидь, знайомій є чим похизуватись.
Здивує?
З протилежного боку паркану вештається п’ять здорованів у білих сорочках. Ми хоч люди заможні, проте послугами охоронців не користуємось. І серед гостей немає персон, які б наймали накачаних бійців задля безпеки.
— Віталій, ключі!
Тищенко вимогливим тоном звертається до мужика, який наче за помахом чарівної палички з покірним виразом обличчя простягає в’язку.
— Ого! Відколи Лєнка Тищенко користується охороною?
— Доманський, ти чимось іншим, крім грошей, цікавишся в житті? — не зволікає з уколом вона.
Обійшовши позашляховик, дівчина знімає із сигналізації свою автівку. Мені вкотре доводиться ошелешено кліпати очима, бо приблизно здогадуюсь, скільки може коштувати ексклюзивним білосніжний спорткар.
Я вражений, проте роблю зовсім інший комплімент:
— Пасує до сукні. Між іншим, займатись серйозною справою — нормально. Я частина сімейного бізнесу, гроші — моя робота.
— Зануда – банкір! — закатує очі. — Пристебни ремінець! Я люблю швидкість.
Якби я тільки знав наскільки. І не лише на дорозі.