Пригода четверта: полювання Тигрика

Перші дні Тигрик був наче тінь: ніхто не бачив, де він сидить, як він їсть, але варто було Тамусі відійти – і миски чарівним чином ставали порожніми.

— Як йому вдається залишатися непомітним? — дивувалася дівчинка. — Може він не справжній? Може він прибулець від нічних зірок?

Минуло трохи часу. Осінь змінилася зимою, і Тигрик теж змінився. Він навчився відгукуватися на своє ім’я, ніби це було чарівне закляття. Варто було Тамусі промовити:

— Тигрику! — і він мчав щодуху, залишаючи за собою смугастий слід, схожий на веселку.

У нього з’явилися особливі звички: воду він пив лише з маминої лійки для квітів або з крана, коли Тамуся вмивалася. І ще любив ловити струмінь лапкою, ніби то був водяний дракон, якого треба перемогти. З усіх мисочок з їжею він найбільше вподобав одну – блакитну, бо у Тамусі була така сама, тільки більша.

Мама теж звикла до кошеня і навіть ставила його в приклад татові і Тамусі:

— Який розумний та вихований кіт вийшов. І миється без нагадувань. І речі не розкидає по всій квартирі. І їсть тільки на кухні, не треба тарілки за ним збирати по кімнатах. Диво, а не Тигрик!

Тільки Тамуся мовчала. Вона була хороброю дівчинкою. Їй ось-ось мало виповнитися сім років. Вона безстрашно їздила в ліфті, заходила до темної кімнати і навіть могла залишатися одна вдома, якщо недовго. Але гострі кігтики Тигрика нагадували їй про тигра із зоопарку.

Тигрик полюбив прогулянки на балконі. Він поважно виходив, наче на чарівну сцену, і вкладався на поручнях між горщиками з квітами. Він почувався, наче у джунглях, де густі рослини – це схованка, а здобич – це горобці. Його очі перетворювалися на два смарагдові щілинки, а вуха – на локатори. Ось почулося безтурботне пташине цвірінькання. Тигрик безшумно підкидався і прожогом нісся по поруччях. Перелякані горобці розліталися геть.

— Швидко зніміть кота з балкона, бо зараз впаде! — репетувала тітка Буркотуха з шостого поверху.

Тато сміявся:

— Наш Тигрик – мисливець!

І ось серце мисливця покликало Тигрика далі: сходи видавалися йому зубами дракона, а горище – темним замком, повним таємниць.

Одного вечора Тигрик довго сидів біля дверей, уважно вдивляючись у щілини. Йому здавалося, що за ними ховається інший світ. І коли двері відчинилися, він тихенько прослизнув назовні.

Стрімголов промчав сходами і у маленьку щілину під дверима проліз на горище. Таємний світ був дивним і трохи страшним. У кожному закутку ховалися дивні звуки: шурхіт, ніби крила невидимих птахів, і тихе дзюрчання, наче струмки під землею. Тигрик повз уперед, його очі світилися зеленими вогниками. Спочатку було страшенно цікаво, але згодом Тигрик заплутався у безлічі приміщень і залізних труб і зрозумів, що заблукав. І не знає дороги назад…

…Тим часом настав вечір.  

— Тигрику! Вечеряти! — вже скільки разів кликала Тамуся. Але у відповідь лунала тиша.

Дівчинка плакала. Вона уявила, що її улюбленець випав із балкона й полетів у невідомий світ. Тато з Тамусею обшукали увесь двір і кілька сусідніх, але даремно. Тигрик як крізь землю провалився.

Вночі Тамуся наснився дивний сон – тисячі маленьких Тигриків бігали по стелі і співали колискову: «мяу-мяу-мяу-мяу». Їхні голоси зливалися у хор чарівних дзвіночків.

Тамуся прокинулася і спросоння покликала:

— Тигрику, киць-киць-киць!

Але ніхто не озвався.

Ранком у двері загуркотіла розлючена тітка Буркотуха.

—  Життя не стало від ваших котів – всю ніч не спала через їхні концерти. — У вас що – кіт не нагодований?

— Дарма ви так нервуєтеся, — заспокоїв її тато. — Наш кіт не міг порушити ваш сон. Бо він якраз загубився.

Тамуся ладна була знову заплакати, аж раптом із-під ніг тітки Боркотухи вистрибнув… Тигрик! Його очі світилися смарагдами, хвіст здіймався трубою. В зубах він тримав… дохлу мишу.

— Мяу-мяу, мяу-мяу, — залунала переможна пісня.

— То ти, виявляється, справжній мисливець! — Тато спритно вихопив «здобич» з пащі Тигрика і викинув у сміттєпровід.

Тамуся підхопила кошеня на руки і кинулась у квартиру.

— Мамусю! — вигукнула вона. — Тигрик знайшовся! І я його більше не боюся!