Пригода третя: Тигрик – особливий

Від того дня в серці Тигрика запалав вогник, що освітив його новий світ. І звався той вогник Тамусею. Її голос звучав як дзвінкий дзвіночок, а усмішка – як чарівне закляття, яке робило кімнату світлішою.

Щоночі він бачив сни, де перетворювався на маленького тигра‑охоронця, який береже дівчинку з кісками від усіх її страхів. Він завжди був поруч із Тамусею, відганяв страшні тіні й перетворював їх на веселих метеликів.

Поки Тамуся була в садку, Тигрик досліджував її кімнату. Книжки на полицях здавалися йому магічним приладдям, іграшки – живими істотами, що чекали на гру, а планшет – прохолодним озером, де можна відпочити. Але найбільше він чекав вечора, коли двері відчиняться й увійде його господиня.

На старт! Тигрик стрибав на підвіконня й вдивлявся вниз, шукаючи найкращу дівчинку у світі.

Увага! Вуса розправлялися, хвіст перетворювався на чарівну стрічку, а вуха ловили кожен звук.

Руш! Кошеня мчало до дверей, і його «мяу-мяу» звучало як пісня радості: «Ура! Наша Тамуся повернулася!»

Весь вечір він ходив за нею хвостиком, наче вірний охоронець. Він мріяв, що вночі йому дозволять спати біля її ніг, дарувати тепло й муркотіти колискові.

Але не так сталося, як гадалося. Щоразу в дитячій кімнаті розгоралася справжня битва: Тамуся виганяла кошеня з кімнати, а Тигрик ображено нявкав під дверима.

— Я не боюся, мамусю, — переконувала дівчинка. — Просто не люблю, коли серед ночі хтось пробирається по обличчю.

— Авжеж, я розумію тебе, сонечко, — мама гладила Тамусю по голівці. — Але ж він маленький і самотній. Йому страшно вночі і хочеться до когось пригорнутися. І найбільше він любить саме тебе.

Вдень Тигрик вигадував нові способи показати свою любов. Він вискакував із потаємних кутків і лагідно торкався лапкою Тамусі, сподіваючись на сміх і ніжність. Та дівчинка тікала – в її уяві Тигрик був родичом грізних тигрів.

Увечері всі разом сідали дивитися «Забавних тварин». Тато сідав у крісло, мама приносила смаколики, а Тамуся вмощувалася поруч із ними. Тигрик стрибав на татові коліна, його очі світилися зеленими ліхтариками, хвіст ліниво змахував, ніби чарівна стрічка.

Тато сміливо крутив кота за вуха, мама простягала йому рибні подушечки. Тигрик ніжно муркотів у відповідь. Тамуся наважилася й простягла йому рибну подушечку – і побачила грізну пащу, повну гострих зубів.

Серце дівчинки завмерло від страху. 

Тато роздобув енциклопедію «Все про котів». Кожна сторінка відкривала дивовижний світ: крихітні котики, що могли сховатися в капці, велетні, схожі на левів, пухнасті, як мамин светр, і зовсім голі, як чарівні рукавички. Однобарвні, плямисті, кольорові, мов веселка.

Тамуся роздивлялася яскраві картинки й дивувалася: скільки ж існує пізних котів, але жоден не схожий на її улюбленця. І лише на останній сторінці вона побачила знайомий обрис.

— Тату, дивись! Це ж наш Тигрик!

Тато прочитав уголос напис під картинкою: «короткошерста звичайна кішка, середнього розміру, середня голова, середні вуха». Тамуся заперечила:

— Який же він звичайний? Звичайні коти сплять цілими днями і миються. А наш увесь час полює на мене. Може, він вважає, що я миша? Ні, наш Тигрик – особливий! — І обережно гладила його шерстку.

Вночі до Тамуся приходили казкові сни: ліжко ставало човном, що пливе морем мрій, а подушка – м’якою хмаринкою. І завжди поруч був Тигрик, який умів проникати у сни так само легко, як у затишні куточки квартири. Однак у снах він уже не був лагідним кошеням. Там він ставав тигром. І не самим. Зграя смугастих тигрів гналася за дівчинкою, звіри грізно гарчали й всі звалися Тигриками. Тамуся прокидалася у сльозах і просила маму: «Прибери тигра!»

Але Тигрик не впадав у відчай. Він шукав ключ до серця дівчинки