Пригода перша: Знайдик

Ця історія почалася самого звичайного вечора в місті, де хмарочоси торкаються неба, а вогні не згасають навіть уночі. Сірий дощовий день хилявся надвечір. Небо розстелило над містом важку ковдру хмар. В траві лежала маленька брудна грудочка й пищала так тихо, що здавалося – то плаче сама трава. Тваринці було страшно й холодно, а світ навколо був чужим і темним. Істота не знала, хто вона, але в її серці жевріла надія – хтось добрий має врятувати її. І справді, крізь морок зливи зверху почувся тихий шепіт листя: «не бійся, маленьке звірятко, ліз до мене, я стану твоєю вежею»…

…Тамуся з татом поверталися додому з дитсадка. Вони зайшли у двір, аж раптом почули дивний галас. Навколо старої тополі юрмилися сусідські хлопчаки. Голосно гавкала собака. Тополя була не проста – вона зросла разом із двором і знала всі його таємниці.

— Що тут коїться? — запитав тато.

— Знову ці діти галасують! — бурчала тітка Буркотуха з шостого поверху. Вона буркотіла навіть на сонячний промінчик, який без дозволу зазирав у її вікно.

До Тамусі підбігли її подружки – Даринка та Іринка.

— Не слухайте її, це Тимкова Бася злякала приблудне кошеня. І той видерся на дерево. А злізти не може. І пищить.

Тамуся задерла голову. Її кіски гойдалися. Так само, як і верхівка тополі. Дерево скрипіло, гілки ворушилися, немов велетенські руки. Вітер шепотів у листі: «Допоможіть, там маленьке створіння!». Тамуся злякано притулилося до тата.

Але Тамусин тато був хоробрим, як лицар із казки. Він зняв куртку, поплював на долоні й почав дертися вгору.

Тополя хиталася, вітер намагався збити сміливця з гілок, але той не зупинявся. Ось тато опинився на самій маківці. Дерево наче звернулося до нього людським голосом:

— Ти маєш хоробре серце, тож я віддам тобі свого знайдика.  

Раптом сильний порив вітру згорнув тополю майже навпіл.

— Ой-йой-йой! — зойкнула тітка Буркотуха. — Він зараз впаде і розіб’ється.

Тамусі стало моторошно. Вона заплющила очі.

— Хоп, спускається, — долетів вигук Тимка.

Почувся гучний стукіт. Тамуся розплющила очі. Це її тато стрибнув на землю.

— Дивись, Тамусю, — він дістав з-за пазухи маленький хутряний клубочок.

На дівчинку дивилися два величезні зелені ока – два чарівні ліхтарики. І ці зелені ліхтарики наче насилали Тамусі сигнал: «я – твій майбутній друг, я – маленький тигр із казковим серцем».

— Але хто ж його сюди приніс? — дивувалася дівчинка.

— Напевно, чарівник, — посміхнувся тато.

Дівчинка відчула, що цього вечора до її життя завітали пригоди.