7.

Яна.

- Ось який Діма хороший, - хвалиться мама. – І дверцята полагодив, і розетку у вітальні.

Вона наочно демонструє його роботу відкриваючи і закриваючи дверцята кухонного гарнітура.

- Правда, молодець, - погоджуюся з нею. - Скільки ти заплатила Дімі?

- Ображаєш, Ян. Він – справжній чоловік і допоміг нам за просто так.

- Треба ж, - здивовано піднімаю брови. – Чудово, звичайно, але в наступний раз заплати йому за роботу із моїх заощаджень, будь ласка. Не хочу бути комусь зобов'язаною.

Мама замовкає і ставить переді мною малиновий чай. З бубликами.

- Ну що ти, Яно, - щебече вона. – Ти нікому не зобов'язана.

Цей тон я розпізнаю відразу ж. Мама рідко вважає себе винною, але зараз саме той особливий випадок, тому що командні нотки у її голосі пом'якшуються і стають схожими на цукровий сироп.

- Мамо! Кажи прямо, що він попросив натомість? – барабаню пальцями по столу. 

- Не кричи на матір! Нічого особливого він не попросив, - сідає навпроти мене і складає перед собою зморшкуваті руки. - Запитав тільки, чи не посиджу я з Лізою, щоб ти сходила з ним на побачення завтра ввечері.

- Що?! Сподіваюся, що ти не відповіла йому згодою замість мене?

Відсуваю чай та бублики убік. Апетит зовсім зникає, як і настрій. Ну що за звичка така – контролювати моє життя? Я розумію, що роблю помилки, але це тільки мої помилки, які я сама і розгрібаю. Принаймні намагаюся. 

- Яно, не кричи на мене! Я хотіла, як краще, - вимовляє свою улюблену фразу. – Не сподобається тобі Діма – ніхто не буде змушувати тебе продовжувати з ним стосунки. Але треба пробувати, з чогось починати, а не стояти на місці. До того ж... тобі не потрібно влазити у борги при купівлі квартири – у Діми є своя.

Я хмикаю, розуміючи в чому мамин інтерес. Він пов'язаний не з тим, що у Діми золоті руки і він вміє лагодити розетки. Справа тільки у тому, що у нього є квартира. Меркантильні мотиви, але теж мають право на існування. Напевно, їй скоріше хочеться, щоб ми з Лізою з'їхали і я її цілком розумію. Мені теж цього хочеться, але не за рахунок інших.

- Їж, Яно, - мама знову підсуває до мене чай та бублики. – Їж мовчки і послухай хоч раз рідну матір.

Незважаючи на те, що рівень мого обурення зараз зашкалює, я буквально забороняю собі хвилюватися. Мені не можна. На благо дитини я повинна взяти себе в руки. Рахую до десяти, видихаю і беруся за трапезу.

- А то погодилася виснажувати своє тіло заради прибутку, - бурчить мама, зрозумівши, що я відтанула. – Збоченці ті, хто наймає сурогатних матерів...

- Це тут при чому? – трохи не давлюсь бубликом. - Ти ж сама не могла довго завагітніти, мам! Хіба не пішла б на такий крок маючи фінансову можливість і остаточно зневірившись?

- Ні, Яно, - хитає мама головою. - Це неможливо порівняти: виносити і народити малюка або отримати вже готового.

Весь вечір я намагаюся думати про Діму. Намагаюся, тому що насправді моя голова забита дивним сімейством Багрімових. Мене хвилює питання, де зараз знаходиться Олена і чому вона так різко зникла з радарів? Різні здогади, один страшніший за інший, лізуть у мою голову і ось вже руки самі тягнуться до телефону.

Я кидаю погляд на годинник – десята вечора. Чи не занадто пізно для телефонного дзвінка? Що я скажу їй? І чи потрібно? А, до біса! Набираюся рішучості, тисну: «Подзвонити» і прикладаю до вуха телефонну трубку. Після короткого мовчання чую стандартне: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності...».

Нервово заїдаю нижню губу і відчуваю, як по хребту проходить легкий холодок. Невже... невже Тимур щось зробив з Оленою? Я ж зовсім його не знаю і не розумію на що він здатний. Тряхнув головою, суворо забороняю собі дивитися страшні кінофільми перед сном. Тимур хоч і викликає у мене страх одним своїм поглядом чорних очей, але він абсолютно точно не маніяк і вбивця.

Щоб не хвилюватися даремно, забираюсь до доньки під ковдру і обіймаю її. Вона заснула годину тому після розказаної казки на ніч і заспіваної колискової. Зараз я чую її розмірене дихання, чорне волосся розтріпалося по подушці. Вона росте справжньою красунею і радує мене з кожним днем все більше.

А потім я думаю про майбутнє побаченні з Дімкою. Можливо, мама права? Народжу я дитину, віддам її Багрімову, а далі що? Невже я ніколи не пущу у своє життя жодного чоловіка?

Діма справляє гарне враження. Ввічливий, спокійний, розумний і правильний. Тоді чому мене до нього ні крапельки не тягне? Всі сім років я як мантру повторювала собі одне – ніколи більше не подивлюся на таких чоловіків як Тимур. Нахабних і розпещених грошима мажорів. Потрібно вибирати хлопців свого соціального рівня, а Дімка якраз те, що мені потрібно. 

Непомітно для себе провалююся у сон, а прокинувшись рано-вранці приймаю тверде і остаточне рішення дати сусідові шанс. І собі також.

Діма стукає в наші двері рівно у призначений час. У брюках і піджаку поверх білосніжної сорочки. Його волосся укладене гелем і зачесане назад. На переніссі сидять новенькі окуляри в чорній оправі. Видно, що він старався і готувався, тому я посміхаюся йому у відповідь і вдячно приймаю квіти.