5.

***

- Розмір шлунка як і раніше збільшений, - вимовляє Варвара Степанівна. – Зараз Багрімова покличу і покажу, що мене бентежить.

- Може, не треба? – промовляю лежачи на кушетці.

Мені не дуже хочеться, щоб Тимур бачив мене у такому вигляді – з гелем на голому животі, але він замовник і має повне право на те, щоб знати про власну дитину все. Я лише необхідна йому для виношування.

- Ще чого! – обурюється лікар. - Лежи тихо, Яно, а то відмовиться від дитини. Куди потім дівати будеш?

- Що Ви таке говорите, Варваро Степанівно! – лякаюся.

- Думаєш не буває такого? – посміхається лікар. – Я всякого побачила за час роботи тут. Біологічні батьки бувають різними – хтось йде на цей крок тому що безуспішно намагається зачати дитину десятки років поспіль, а хтось тому, що не хоче псувати фігуру і вірить у міфи про те, що після пологів жіночі статеві органи розтягуються до неймовірних розмірів. 

Я тихенько сміюся і не можу повірити у те, що таке насправді буває. Олена, у всякому разі, здалася мені не такою. Та ні, я захищаю її не тому, що ображена на Тимура або із жіночої солідарності. Вона правда виглядала милою і турботливою майбутньою мамою. 

- Тобі смішно, Ян? – хитає головою лікар. – Все, я кличу замовника.

Варвара Степанівна виходить із кабінету, залишивши мене одну. Я переводжу погляд на монітор апарату УЗД і бачу там застигле чорно-біле зображення малюка. Я перелопатила багато статей про те, що буває при збільшеному розмірі шлунка у плода. Самий неприємний, але не смертельний результат – це операція, яка може знадобитися відразу ж після народження.

Коли Тимур заходить у кабінет ультразвукового дослідження мені другий раз за годину хочеться провалитися крізь землю. На щастя, він веде себе цілком делікатно і опускає погляд не на мене, а на монітор.

- Я ставлю діагноз гастромегалія плоду, - каже лікар. – Потрібен чіткий контроль, Тимуре Карімовичу.

Я бачу, як Багрімов щільно стискає щелепи і впивається поглядом у екран, ніби може зрозуміти там більше, ніж кандидат медичних наук. Мені складно уявити його віддаючим ласку. Здається, що він вміє тільки брати і користуватися, тому малюка всередині мене стає до болю шкода. Якщо дитині і правда потрібна операція? Як же він буде... без материнської любові? Щоб остаточно не розревітися, я волію не думати про це зараз, покладаючись на помилку УЗД.

- Сурогатній матері Вашої дитини потрібно буде приїхати у середу, - вимовляє Варвара Степанівна. - Планова здача аналізів і огляд.

Нервово заїдаю губу, тому що здача крові – найгірше, що може бути зі мною.

- Яно, Ви будете вільні у середу о восьмій ранку? – повертається до мене доктор, простягаючи серветку.

- Буде, - відповідає замість мене Тимур.

Мої брови здивовано повзуть вгору, а в венах тут же закипає адреналін.

- Ні, не буду, - вимовляю, не подумавши.

Спонтанний порив, який виривається з мене заради протесту пихатому павичу, який вважає, що все за гроші купується. Навіть мій особистий час.

- Так на якийсь час мені зробити запис? – злякано питає лікар.

- Я можу приїхати о десятій.

- В десять у мене важлива конференція, - вимовляє Тимур, спопеляючи мене своїми чорними очима.

Незворушно сідаю на кушетці і смикаю блузу вниз, відчуваючи, як палають мої щоки. Не знаю, що в мене вселилося, але зараз поступатися йому я не маю наміру.

- Я можу приїхати на прийом одна до того часу, який мені підходить, - стенаю плечима. – Якщо Ви так сильно зайняті, Тимуре Карімовичу.

Замовчи, Яно. Господи, замовчи. Квартира... Квартира... Далеко від мами. Треба тільки потерпіти і слухати Багримова. Не жити ж тобі з ним, в кінці кінців.

- Гаразд, - відповідає Тимур крижаним тоном. – Зробіть запис о десятій, Варваро Степанівно. Ми будемо. Удвох.

- Добре, - погоджується доктор. – О десятій так о десятій. Головне, щоб не після обіду.

Ми виходимо із клініки через десять хвилин. Тимур швидко йде у напрямку до парковки, а я ледве встигаю його наганяти ззаду. Згадую той момент, коли шукала його дізнавшись про вагітність. Як принижувалася, поїхавши у нічний клуб його друга. Як мріяла про те, що він вибачиться за свою поведінку і скаже, що в той момент, коли виганяв мене пропонуючи гроші, був не в собі, а спільна дитина все виправить. Нічого подібного, звичайно ж, не було б.

Народжувала я одна і ніхто, крім Діанки і мами, не зустрічав мене з пологового будинку. Мати ледь стримувала роздратування, а медсестри співчутливо кивали головами, дізнавшись про мій статус матері-одиначки. 

Тимур відкриває дверцята салону, а я застрибую у нього раніше, ніж він встигає простягнути мені свою руку. Всередині нестерпно спекотно, тому Багрімов включає кондиціонер і мовчки рушить з місця.

- Візьміть, Яно, - простягає мені конверт, не дивлячись назад. – Це щомісячні виплати.

- Спасибі, Тимуре Карімовичу.

Забираю конверт, відкриваю сумочку і думаю про те, що зможу на днях купити доньці ляльку. Вона давно хотіла оригінальну колекційну ляльку Лол, а я весь час їй відмовляла, бо збирала кожну копійку.