3.

***

- Ти стала сурогатною матір'ю для того, хто кинув тебе вагітну сім років тому?!

Подруга запитує про це так голосно, що люди навколо нас, які мирно гуляють по парку, тут же повертаються у нашу сторону.

- Він не знав про мою вагітність, а я не знала про те, що замовником буде той самий Тимур, - відповідаю подрузі. - Це не рахується.

- Так скажи йому! Він мріє про спадкоємця, а у нього готова дитина шість років як живе!

Ліза катається на самокаті поблизу, зупиняється посеред алеї і посилає мені свою чарівну посмішку, яка один в один нагадує посмішку Багрімова тих часів, коли ми зустрілися вперше. За ці сім років не було жодного дня, щоб я про нього не згадувала. Правда, не завжди добрим словом.

- Ні, Ді. Це був випадковий зв'язок, він і не згадав мене. До того ж, йому потрібен спадкоємець, а я народила доньку.

Остання наша розмова з Тимуром і зовсім вибила мене з колії. Я ніяк не очікувала того, що вони з дружиною розлучаться. Про причини, звичайно ж, не питала, бо ми сторонні один одному люди, але всерйоз перейнялася цією проблемою. Олена здалася мені серйозною і переживачою, іноді навіть занадто. Невже вона так просто залишить спроби виховувати дитину і передасть його батькові? Може бути він погрожував їй? Я не знаю Тимура, але встигла дізнатися трохи Олену і чисто по-жіночому мені стає її шкода.

- Ну й дурна ти, Янко! Він же багатий? - продовжує про своє Діна. 

- Ну... багатий, напевно, - відповідаю ухильно.

- Взяла б у нього грошей за те, що все це час самостійно виховувала доньку, - каже подруга. – Матеріальна так сказати компенсація за роки самотності.

- Я не самотня, Ді. До того ж, він не змушував мене народжувати – я сама так вирішила.

- Не самотня, але чоловіка в тебе так і не було, - підколює подруга.

- Мені не потрібен ніхто, - мотаю головою і тут же вигукую до дочки: – Ліза, обережніше!

- Нормальній жінці апріорі потрібен чоловік, - не відступає Діна.

- Значить я ненормальна.

Я правда намагалася будувати стосунки з чоловіками, але далі першого побачення в кіно або ресторан у мене не заходило. Не тріпотіло сердце, а так хотілося... 

- Я цього не казала! Янко... Ну Ян, не ображайся, - подруга бере мене під руку і обіцяє, що перестане так сильно на мене напирати.

Я не знала, що коли-небудь ми з Тимуром ще зустрінемося. Припускала, звичайно, хоча в місті-мільйоннику це практично нереально, але не думала, що наша зустріч буде такою... абсурдною і дивною. Тепер нам доведеться перетинатися до самих пологів, а це ще як мінімум п'ять тижнів!

- У нього дружина нормальна? – запитує Дінка ласкавим голосом. – Може, вона не була б проти того, щоб батько спілкувався із донькою.

- Вони розлучаються, - зітхаю. - Тимур і Олена.

- У-у-у...

- Перестань! – кидаю на подругу суворий погляд, і вона замовкає, більше не розвиваючи цю тему.

Додому ми з дочкою повертаємося пізно ввечері, вдосталь нагулявшись і наївшись морозива. Моя вагітність проходить відмінно, немає жодних скарг на нездужання або тонус, тому я можу собі дозволити такого роду прогулянки. Так само було і з Лізою. Всю вагітність я майже літала і примудрялася вчитися до самих пологів.

Тисну кнопку виклику ліфта, але той не приїжджає. У одній руці самокат, у іншій – пакет з продуктами. Перспектива того, що доведеться йти пішки на дев'ятий поверх мене зовсім не радує, але вибору немає.

- Яно, добрий вечір, - чую за спиною голос сусіда.

Діма живе поверхом нижче, і ми знайомі з ним з самого дитинства. Раніше він жив у квартирі зі своїми батьками, але вони померли деякий час тому, і тепер він живе один. На рік старший, працює програмістом. Худорлявий, світловолосий і приємний у спілкуванні. 

- Добрий вечір, - вітаюся у відповідь.

- Давай я допоможу!

- Не варто, Дім, мені не складно, - мотаю головою.

- Мені теж, - він забирає у мене із рук пакет з продуктами і самокат. – До того ж, нам по дорозі.

Ми з Лізою крокуємо слідом за ним. Він йде швидко, ми – трохи повільніше, лише свій поверх Діма проходить повз і піднімається з нами на дев'ятий. Зупиняється біля дверей і повертає наші речі.

- Дякую за допомогу, Дімо, - дякую йому.

- Що ти, не варто, - він кидає короткий погляд на мій живіт, поправляє пальцем окуляри у золотистій оправі. – Чоловік чому тобі не допомагає?

- А у нас немає чоловіка! – вимовляє донька, яка до цього часу мовчала. – І тата у мене немає. А дитину, що у мами в животику, нам потрібно буде повернути.

- Ліза! – кидаю на неї гнівний погляд і відчуваю, як спалахують мої щоки.

Уявляю, що подумав про мен сусід. Хоча і так, напевно, обговорювали б, якби я повернулася із пологового будинку насамоті і без немовляти.

- Ти сурогатна мати? – здогадується сусід.

Відповідати на його питання зовсім не хочеться, але брехати я не вмію.