Глава 10. Нижче підвалу

Святкування у Дев'ятому залі закінчилося тим, що ведмежий перевертень заснув під столом, Ісса вкрала в когось три виноградини й Брам почав пояснювати, чому святковий пиріг обійшовся залу на дев'ять відсотків дорожче, ніж мав.

Нелла слухала хвилину.

Потім запитала:

— Ти серйозно порахував?

— Так.

— Під час свята?

— Я помітив ціну.

— Де?

— У журналі витрат.

— Навіщо ти дивився журнал витрат під час свята?

Брам задумався.

— Він лежав відкритий.

Тея поклала голову на стіл.

— Нелло, не став запитань, якщо не готова до відповіді.

Стара Мерет з'явилася біля них із сувоєм.

— Венн.

— Я нічого не зробила.

— Ще.

— Це упередження.

Мерет простягнула сувій.

— Три години служби.

Нелла згадала.

— Сьогодні?

— У вас залишилося три з двадцяти чотирьох.

— Я думала завтра.

— Завтра починається новий період.

— Але сьогодні свято.

— Саме тому я чекала до вечора.

Нелла розгорнула сувій.

ПІВНІЧНИЙ СКЛАД. ОБЛІК СТАРОГО МАЙНА.

Вона підняла очі.

— Північний?

— Склад. Не коридор.

— У вас дуже дивна система покарань.

— Працює?

Нелла подивилася на Брама.

Він усе ще читав журнал.

— Схоже, ні.

Мерет пішла.

Тея піднялася.

— Допомогти?

— Тоді мені не зарахують.

— Я можу просто стояти й критикувати.

— Це Брамова роль.

— Чую, — сказав він.

Ісса вже спала під стелею.

Нелла взяла свічник.

— Три години. Повернуся.

Тея показала пальцем.

— Якщо знайдеш ще одні двері…

— Не відкривати.

— Покликати.

— Так.

— Серйозно.

— Серйозно.

Брам нарешті відірвався від журналу.

— Якщо буде щось металеве незрозуміле…

— Не чіпати.

Він подумав.

— Спочатку покликати мене.

— Саме це я й сказала.

Північний склад був безпечніший, ніж звучав.

Принаймні перші дві години.

Старі столи.

Три десятки стільців.

Поламані світильники.

Ящики з посудом.

Купа зимових ковдр.

Один бюст ректора, якого ніхто не міг впізнати.

Нелла записувала:

СТІЛ — 4.
СТІЛ ПОЛАМАНИЙ — 2.
СТІЛ, ЯКИЙ МОЖЛИВО ЩЕ МОЖНА ВРЯТУВАТИ — 1.

Мерет, яка перевіряла її першу сторінку, закреслила останнє.

— Чому?

— Це не категорія.

— Але він справді…

— «Стіл поламаний».

— Ви дуже швидко здаєтеся.

— Я прожила довше, ніж цей стіл.

— Скільки?

Мерет подивилася.

— Працюйте.

За годину вона пішла до кухні.

Нелла залишилася з молодшим комірником, але потім його покликали приймати поставку.

— Закінчіть нижню кімнату, — сказав він. — Там двадцять коробок.

— І все?

— І полиця зі світильниками.

— Чудово.

— Не спускайтеся нижче.

Нелла підняла голову.

— Є нижче?

— Старий льох.

— Звичайний?

— Що?

— Нічого. Просто уточнюю.

— Замкнений.

— Ще краще.

Він пішов.

Нелла подивилася на сходи.

— Я навіть не думаю.

Ніхто не відповів.

— Саме.

Вона спустилася на один поверх.

Нижня кімната була значно старіша.

Стеля низька.

Кам'яні склепіння.

На стінах сліди кількох перебудов: нова цегла переходила в старий сірий камінь, потім знову в цеглу.

У кутку стояла залізна решітка.

За нею — ще сходи вниз.

Замок був великий.

Нелла демонстративно відвернулася.

— Не цікаво.

Почала рахувати коробки.

Через п'ять хвилин стало дуже цікаво.

Не через сходи.

Через підлогу.

Вона знову відчула метал.

Той самий, як біля старої арки.

Не залізо.

Не срібло.

Не будь-що, чому Брам уже навчив її давати назву.

Щось велике проходило під усією кімнатою.

Нелла поставила перо.

— Ні.

Відчуття залишилося.

— У мене робота.

Не зникло.

— Це дуже невиховано.

Вона закінчила коробку.

Потім ще одну.

На сімнадцятій погас світильник.

— Прекрасно.

Нелла постукала по ньому.

Нічого.

Піднесла пальці.

Полум'я з'явилося з другої спроби.

Маленьке.

Тремтливе.

Але її.

— О.

Вона посміхнулася.

За два місяці це все ще приємно дивувало.

Запалила свічку.

Саме тоді за залізною решіткою щось клацнуло.

Нелла перестала усміхатися.

— Ні.

Ще раз.

Клац.

Великий замок повільно відкрився.

Сам.

— Я цього не робила.

Замок висів.

Решітка залишалася зачиненою.

Нелла подумала про Тею.

Якщо знайдеш ще одні двері — покликати.

Правильно.

Вона піднялася на два кроки.

І почула звук унизу.

Не голос.

Щось впало.

Глухо.

Потім покотилося по каменю.

Нелла завмерла.

— Комірник?

Тиша.

— Пані Мерет?

Нічого.

Вона піднялася ще на крок.

Потім згадала, що в нижньому льосі ніхто не мав бути.

Це був дуже хороший аргумент піти.

Вона вже майже ним скористалася.

Решітка відчинилася на кілька сантиметрів.

Нелла закрила очі.

— Я тебе ненавиджу.

Решітка, на щастя, не відповіла.

Вона поставила свічку на підлогу.

Підійшла.

Не заходити.

Просто подивитися.

За решіткою були кам'яні сходи.

П'ятнадцять чи двадцять.

Нижче — темрява.

На третій сходинці лежав круглий металевий предмет.

Кришка від старого світильника.

Оце й упало.

Звичайно.