Глава 4. Дев’ятий зал

Академія виявилася завеликою.

Нелла зрозуміла це ще з мосту, коли побачила, що будівля, яку вона весь ранок вважала Академією, була лише бібліотекою.

— А де сама? — запитала вона.

Візник показав батогом на пагорб.

— Он.

На пагорбі стояло маленьке місто за власною стіною.

Башти, дахи, арки, переходи між корпусами. Деякі будівлі були світлими й новими, інші — настільки темними, що здавалися мокрими навіть на сонці. Над одним із дворів пролетіла велика сіра птиця, зробила коло й опустилася за дах.

— Це студент? — запитала Нелла.

— Викладач, — сказав візник.

— Звідки знаєте?

— Студенти сідають гірше.

За хвилину над стіною з'явилася друга птиця, зачепила лапами флюгер, вилаялася людським голосом і зникла.

Візник кивнув.

— От студент.

Еда не сміялася.

Від Млинового Броду вона майже не говорила. Перевіряла скриню, документи, гроші, знову документи, потім питала, чи Нелла взяла теплу хустку.

У серпні.

— Мамо.

— Що?

— Ти поклала мені три хустки.

— У горах холодніше.

— Академія не в горах.

— Пагорб.

— Це не гора.

— Вітер не питає.

Нелла здалася.

Біля головної брами було людно. Карети, вози, верхові, два великих ящери в упряжі й один дракон у повній формі, який сидів просто посеред дороги, поки троє слуг знімали з нього багаж.

— Чому він не перетвориться? — запитала Нелла.

— Може, йому подобається заважати, — сказала Еда.

Дракон повернув голову.

Еда замовкла.

Відстань була метрів тридцять.

— Він не міг почути, — прошепотіла Нелла.

— Ти теж так думаєш?

Дракон фиркнув.

Від його ніздрів пішов дим.

— Ходімо.

Перед брамою стояли два столи.

Над першим було написано:

НОВІ СТУДЕНТИ

Над другим:

РОДИЧІ, СЛУГИ, ПЕРЕВІЗНИКИ

Еда зупинилася.

— Отже, тут.

— Схоже.

— Документи зверху.

— Так.

— Гроші не тримай в одній кишені.

— Так.

— Якщо хтось запропонує дешевий алхімічний препарат…

— Не купувати.

— Якщо буде незрозуміло, що їсти…

— Запитати.

— Якщо захворієш…

— До лікаря.

— Не чекай три дні, як минулого разу.

— То був нежить.

— Ти сказала, що помираєш.

— Мені було чотирнадцять.

— Ти дуже переконливо помирала.

Нелла усміхнулася.

Еда — ні.

Тоді Нелла обійняла її сама.

Мати спочатку залишила руки вздовж тіла. Потім притиснула її так сильно, що Нелла відчула пряжку власного ременя ребрами.

— Я приїду на осінній вихідний, — сказала вона.

— Якщо не відрахують.

— Не відрахують.

Нелла відсторонилася.

— Ти останні два тижні казала протилежне.

— Тепер уже пізно лякати.

— Дуже послідовно.

Еда поправила їй комір.

— І ще.

— Що?

Вона озирнулася на людей біля брами.

— Якщо станеться щось… дивне…

Нелла почекала.

— Наскільки дивне?

— Не біжи одразу до викладачів.

— Мамо.

— Спочатку подумай.

— Про що?

— Чи мусить про це знати хтось, крім тебе.

Нелла перестала усміхатися.

— Це про моїх батьків?

Еда торкнулася її щоки.

— Так. І я пам'ятаю, що обіцяла.

— Тоді скажи зараз.

Еда озирнулася на столи біля брами, на службовців і чужі карети.

— Не тут. І не в листі. Сьогодні умова виконана: ти приїхала до Академії починати навчання, і тепер я можу розповісти. На осінньому вихідному, вдома, скажу все, що знаю. Це останній раз, коли прошу тебе зачекати.

Нелла довго дивилася на неї.

— Без нової відстрочки?

— Без.

— Обіцяєш?

— Так.

Еда швидко поцілувала її в лоб.

— Пиши.

І пішла до другого столу.

— Мамо!

Еда не озирнулася.

Службовець біля першого столу сказав:

— Наступний.

Нелла подивилася на матір.

Потім на нього.

— У вас є правило, яке дозволяє затримати родича?

— Ні.

— Шкода.

— Документи.

На реєстрацію пішло півтори години.

Спочатку Неллу внесли до загального списку.

Потім до списку людей.

Потім викреслили зі списку людей, бо виявилося, що він призначений для людей без расової домішки, а її домішка не встановлена.

Потім внесли назад, бо юридично вона все одно людина.

Після цього службовець пішов радитися.

Повернувся з іншою службовицею.

Та прочитала її картку.

— Теплова стійкість?

— Так.

— Контроль низький?

— Дуже.

— Вторинний прояв?

— Який?

— Тут позначка клінічної кафедри.

Нелла нахилилася.

На документі справді стояла червона риска.

— Мені про неї не сказали.

— Реакція на кровний вплив.

— Я нічого не робила.

— Саме це й записано.

Жінка зітхнула.

— Невизначена спеціалізація. Чудово.

— Для кого?

— Не для мене.

Вона дістала нову картку.

ДЕВ’ЯТИЙ ЗАЛ. КІМНАТА 36.

— Чому Дев'ятий?

— Туди селять тих, кому не підходить стандартне розміщення.

Нелла глянула на картку.

— Що не так зі стандартним?

— Дракони з високим тепловиділенням — Перший. Водні — Другий. Нічні й частина вампірів — Третій. Великі наземні перевертні — Четвертий. Повітряні…

— А Дев'ятий?

— Усі інші.

— Дуже почесно.

— Там живуть найцікавіші.

— Це ви зараз так назвали проблемних?

Службовиця подивилася на неї поверх окулярів.

— Ви швидко вчитеся.

Дев'ятий зал стояв у найстарішій частині Академії.

До нього Нелла йшла хвилин двадцять, двічі помилилася двором і один раз опинилася біля дверей із написом: