Глава 1. Окріп

— Не став його туди.

— Куди?

— Саме туди, куди ти його ставиш.

Хлопець із мішком борошна завмер посеред кухні й подивився спочатку на Неллу, потім на мішок, потім на вільний кут біля печі.

— Тут сухо.

— Тут гаряче.

— Борошно не мерзне.

— Воно й не має мерзнути. Воно має не спектися раніше, ніж ми його замісимо.

Хлопець зітхнув так, наче життя знову поставило перед ним нерозв'язну задачу.

— А куди?

Нелла показала на комору.

— Туди, де стоять інші сім мішків.

— Там далеко.

— Чотири кроки.

— З мішком — більше.

— Тоді шість.

Він поніс борошно.

— І не волочи!

Мішок негайно зачепив дверний косяк.

Нелла заплющила очі.

З торгової зали почувся мамин голос:

— Що там?

— Нічого.

— Я чула «не волочи».

— Це було ще до нічого.

— А зараз?

З комори долинув глухий удар.

— Тепер трохи більше нічого.

Мати з'явилася у дверях, витираючи руки об фартух.

Еда Венн була маленькою жінкою з таким виразом обличчя, що люди зазвичай згадували про неоплачені рахунки, навіть якщо нічого їй не винні.

Вона подивилася на Неллу.

Потім на білий слід борошна, який тягнувся через усю кухню.

— Він порвав мішок?

— Поки ні.

— Чому «поки»?

— Я намагаюся бути оптимісткою.

Мати відсунула її від столу.

— Іди в зал. Там троє з ринку.

— Я бачила.

— Тоді чому вони сидять без сніданку?

— Бо прийшли дві хвилини тому.

— За дві хвилини люди встигають передумати.

— Куди вони підуть? До Руди?

— Саме тому Руда вже купила другу піч.

Це було несправедливо.

У Руди була не друга піч. У Руди був великий залізний ящик, який димів так, що минулої зими двічі викликали пожежну варту.

Але сперечатися про конкурентні переваги Руди о восьмій ранку Нелла не збиралася.

Вона взяла тацю з трьома мисками каші й вийшла в зал.

Пекарня Венн стояла біля південної брами Млинового Броду. Колись тут продавали тільки хліб, потім Еда поставила чотири столи, почала варити кашу для торговців, і справа непомітно перетворилася на місце, де люди могли поїсти, посваритися, дізнатися останні новини й залишити грошей більше, ніж збиралися.

До дев'ятої ранку всі чотири столи зазвичай були зайняті.

Сьогодні один посідав старий Габ із млину. Перед ним стояв чай, який він не пив уже хвилин двадцять, бо чай був лише законним приводом сидіти біля вікна й дивитися, хто заходить у місто.

За сусіднім столом снідали троє возіїв.

Біля дверей жінка в зеленому плащі сперечалася з гномом.

Гном був банківським службовцем. Це було видно за срібним ланцюжком на жилеті, акуратно підстриженій бороді й тим особливим виразом спокійної печалі, який з'являвся в гномів, коли хтось поруч неправильно рахував гроші.

— Я повернула двадцять сім, — казала жінка.

— Двадцять шість срібних і дев'ять мідних.

— Дев'ять мідних — це майже срібний.

— Ні.

— Але майже.

— Ні.

— Якщо округлити.

Гном подивився на неї.

— Саме тому ми не дозволяємо людям округлювати.

Нелла поставила кашу перед возіями.

Один понюхав.

— Знову пшоно?

— Учора була гречка.

— Я вчора тут не був.

— Це не наша провина.

Другий уже їв.

— Не слухай його. Він у кожному місті питає, чому не гречка.

— Бо гречка краща.

— Учора ти казав, що краще пшоно.

— Учора було інше місто.

Нелла залишила їх вирішувати питання регіональних круп'яних уподобань.

Двері відчинилися.

У зал зайшов дракон.

Розмови не урвалися.

Але стали тихішими.

Так завжди відбувалося з драконами. Ніхто не наказував замовкати. Просто люди чомусь згадували, що можуть говорити впівголоса.

Чоловік був молодий, років двадцяти. У людській формі дракона видавали очі — дуже світлі, майже бурштинові, — і дві темні пластинки луски біля правої скроні. На ньому був короткий дорожній плащ із гербом якогось Дому.

Нелла герба не знала.

Дракон оглянув зал.

Габ біля вікна негайно підвівся.

— Сідайте, пане.

— Я тільки купити хліб.

Габ повільно сів назад.

— Теж добре.

Нелла підійшла до прилавка.

— Який?

— Темний.

— Учорашній чи сьогоднішній?

Дракон трохи здивувався.

— Сьогоднішній.

— Тоді чотири мідних.

Він дістав монету.

Золоту.

Нелла подивилася на неї.

Потім на нього.

— У мене немає решти.

— Залиш собі.

— За буханець?

— Так.

За її спиною стало зовсім тихо.

Навіть гном перестав пояснювати жінці природу округлення.

Нелла поклала хліб на прилавок.

— Ні.

Дракон не взяв.

— Що?

— Я не можу взяти золоту за хліб.

— Чому?

— Бо він коштує чотири мідних.

— Я почув.

— Тоді ми чудово просуваємося.

Хтось за столом кашлянув у кулак.

Дракон опустив погляд на золоту монету, наче вперше побачив її економічні властивості.

— У мене немає дрібних.

— Навпроти банк.

Гном біля дверей підняв палець.

— Відчиняємо о дев'ятій.

Нелла подивилася на годинник.

Без десяти.

Дракон теж.

— Я поспішаю.

— Тоді можете заплатити завтра.

Тепер здивувався вже гном.

— Без застави?

— За чотири мідних?

— Принцип не залежить від суми.

— Саме тому ви працюєте в банку, а я продаю хліб.

Дракон раптом усміхнувся.

Не широко. Просто кутик рота сіпнувся.

Він забрав хліб.

— Завтра.

— Чотири мідних.

— Я запам'ятаю.

— Я теж.

Він вийшов.

У залі кілька секунд мовчали.

Потім Габ сказав: