Розділ 4

Поко виявився не просто балакучим пухнастиком, а справжнім живим навігатором. Він вів їх крізь занедбані провулки, які раптом почали перетворюватися на коріння стародавніх дубів. Неонові вивіски міста зблідли, а замість них замиготіли лісові духи — маленькі вогники, що шепотіли услід: «Сонячна... вона повернулася...»

​— Ми на місці, — пискнув Поко, знімаючи свій солом’яний капелюх. — Храм Вічного Туману. Тут час тече повільніше, ніж черга за солодкими булочками.

​Перед ними постала велика дерев’яна брама торії, вкрита сріблястим мохом. За нею розстилався ліс, де листя на деревах було прозорим, як кришталь.

​Като обережно опустив Акіру на землю. Його рука все ще стискала руків’я меча, а погляд сканував кожну тінь.

— Тут занадто тихо, — процідив він. — Акіро, тримайся за мною.

​— Я вже не та маленька лисичка, яку треба ховати, Като, — Акіра випрямилася, відчуваючи, як її два хвости мимовільно ворушаться. — Перлина... вона тут наче вдома.

​Щойно вони переступили поріг храму, повітря затремтіло. Перед ними з'явився дух старого лиса з дев'ятьма прозорими хвостами. Його очі були наче дві зорі.

​— Ви принесли Серце, — промовив Старійшина. Його голос звучав прямо в їхніх думках. — Але щоб відкрити його силу, кур’єр має довести, що вона гідна своєї крові. Акіро, ти не просто сирота, знайдена в підворітті. Твій рід — Сонячні Лисиці — колись тримав небо над цим світом.

​Акіра застигла. Вона завжди думала, що її руде хутро — це просто випадковість, а ілюзії вогню — слабкий дар.

— Мої батьки... що з ними сталося?

​— Вони віддали своє життя, щоб сховати Перлину від Воронів, — відповів Старійшина. — Тепер ти маєш пройти Три Випробування: Випробування Правди, Випробування Жертви та Випробування Серця.

​Като зробив крок вперед.

— Я піду з нею. Я її охоронець.

​— Охоронець може захистити тіло, але не душу, Срібний Лисе, — Старійшина подивився на Като так глибоко, що той на мить завагався. — Але твій лід може стати їй опорою, якщо твоє серце не замерзло остаточно.

​Перше випробування почалося миттєво. Підлога храму зникла, і вони опинилися в порожнечі, де літали тисячі дзеркал. Кожне дзеркало показувало Акірі її життя, але без магії — якби вона була звичайною людиною, самотньою і нещасною.

​— Це ілюзія! — крикнула Акіра. — Я знаю, хто я!

​— Справді? — прошепотіли дзеркала. — Ти хочеш бути богинею, чи ти просто хочеш, щоб цей Срібний Лис подивився на тебе не як на завдання, а як на кохану?

​Акіра почервоніла до кінчиків вух. Вона глянула на Като, який стояв поруч, борючись із власними тінями. Його випробування було іншим — він бачив свою родину, яку не зміг врятувати від морозу.

​— Като! Не слухай їх! — Акіра схопила його за руку. — Твій лід — це не про смерть, це про захист! Дивись на мій вогонь!

​Вона випустила тепле, ніжне сяйво зі своїх двох хвостів. Це не був бойовий вогонь, це було тепло домівки. Дзеркала почали танути, не витримавши щирості її почуттів.

​— Перше випробування пройдено, — голос Старійшини став м’якшим. — Ви знайшли правду одне в одному. Але друге випробування вимагатиме від вас того, що неможливо повернути.

​Раптом Поко, який досі тинявся поруч, злякано пискнув:

— Ой-ой... Сюди йдуть Мисливці! Вони знайшли вхід до храму! Старійшино, нам треба зачиняти двері!

​— Двері зачиняться, лише коли Жертва буде принесена, — сухо відповів дух.

​Като подивився на свій меч, а потім на Акіру. Його погляд став таким теплим, яким вона його ніколи не бачила.

— Акіро... що б не сталося далі, пам’ятай: ти — моє сонце.