Ніч пахла дощем та квітучою сакурою. Акіра легко перестрибнула через провалля між двома п’ятиповерхівками. В її сумці через плече пульсувала Перлина, зігріваючи бік.
— Ти надто шумно дихаєш, лисичко, — пролунав голос із тіні димаря.
Акіра різко зупинилася, випускаючи пазурі. З темряви вийшов Като. Його сріблясте волосся відблискувало під неоновими вивісками міста.
— Я не лисичка, я кур’єр вищого рангу! — фиркнула вона, поправляючи руді вушка, які випадково вискочили через хвилювання. — І я майже дісталася до точки передачі.
— Тільки якщо твоя точка — це пастка, — Като вказав мечем на небо.
Над ними кружляли десятки чорних тіней. Ворони-перевертні. Вони не чекали, вони падали камінням униз, перетворюючись у повітрі на воїнів у темних плащах.
— Тримайся за мною, — Като вихопив клинок, і повітря навколо нього миттєво вкрилося інеєм. — Сьогодні ми перевіримо, чи вмієш ти бігати так само швидко, як базікати.
Акіра посміхнулася, і її тіло почало розмиватися, створюючи три копії самої себе.
— Не хвилюйся, Срібний Лисе. Дивись, як працює справжня ілюзія!