4

Минуло два тижні. Капітан Джон Невіс разом із Мартою Був’є та Ольгою Шевчук у скафандрах (на щастя, у XXXI столітті вони вже стали легкі та зручні) перебували у палаці правителя одного із наймогутніших царств Девкаліона. Через парниковий ефект складалося враження перебування у сауні. Якби не унікальна тканина одягу, яка підтримувала сталу температуру у двадцять градусів Цельсія, то земляни би швидко зварилися. На випадок надзвичайної ситуації пілот, бортінженер та астрофізик залишилися на борту «Шукача».

Сай став незамінним перекладачем і зміг пояснити своєму народу та правителю, що прибульці не несуть загрози. Це вберегло людей від багатьох проблем. Проте, капітан і його люди не розлучалися із пістолетами-паралізаторами. Запас їжі, що вони взяли з собою, вичерпувався, але сьогодні-завтра мала відбутися зустріч із Сяючим, тому це не було великою проблемою.

Ближче до обіду Ан-Ну опустіло. Всі жителі зібралися на центральній площі міста, діти вишикувались вздовж дороги, що вела з півночі та кидали на землю великі червоні квіти. Цар Мейн ІІ сидів верхи на тварині, що була схожа суміш земного коня, оленя та мала невеликий хобот, як у тапіра, його волосся вже рясно вкрила сивина, а руки тремтіли від напруженості та страху. Аж раптом пролунав горн, усі затихли і стали на коліна. Земляни побачили у кінці вулиці цятку, яка наближалася.

 - Думаєте, це він? – запитала Марта.

 - Усе можливо. – сухо відповів капітан. Він не любив робити передчасних висновків.

Через п’ять хвилин у центр площі в’їхав шестимісний ровер. Із нього вийшов величезний робот. Він мав «обличчя» вченого, що відкрив червоточину, якою корабель «Девкаліон» дістався сюди.

Глянувши на людей у скафандрах, робот на секунду зупинився, та зрештою підійшов до царя Мейна та його почту[1], серед яких був і Сай. Девкаліонці впали ниц перед Осірісом. Земляни залишилися стояти.

 - О, Сяючий! – на правах лідера свого народу заговорив Мейн. – Ми раді вітати тебе у нашому місті. Чи бажаєш ти пройти у храм?

Робот кивнув головою. За сотні років жителі Ан-Ну звикли, що їхньому божеству не потрібен ні відпочинок, ні сон, ні їжа, ні прекрасні жінки. Його цікавила лише наука. Осіріс промовив скрипучим голосом із металевими нотками мовою девкаліонців:

 - Встаньте, діти мої!

Усі репліки людям вправно перекладав Сай.

Девкаліонці піднялися з колін і цар сказав:

 - Сьогодні сяючий перебуватиме у храмі. Ще сім днів він прийматиме у себе правителів та жерців Ан-Ну і сусідніх царств, а наступні два місяці навчатиме нас.

Довга процесія  пішла на схід від площі, до храму, який мав вигляд ступінчатої піраміди. Всередину увійшли лише цар зі слугами, жерці, робот і троє землян. Після чого Осіріс сказав:

 - Мені потрібно поговорити із прибульцями.

 - Як накажеш, о, Сяючий. – один наперед одного повторювали девкаліонці, виходячи із центральної кімнати третього поверху храму.

 - Нарешті ми можемо поговорити! – мовив робот на космолінгві. – Нас, звісно, будуть підслуховувати, але то не важливо. Ви із Землі?

 - Так, - відповів Невіс. – Ми прилетіли знайти тебе і твій корабель. Я – капітан Невіс, а це моя команда: геолог Марта Був’є та лікар Ольга Шевчук.

 - Дуже приємно. Як видно із мого серійного номеру, я – робот-пілот Осіріс.

 - Що сталося з тобою і кораблем? – спитала Марта, насупивши чорні брови.

Осіріс повернув голову так, щоб бачити всіх трьох гостей і відповів:

 - 802 роки тому, за літочисленням цієї планети, корабель разом зі мною викинуло з червоточини поблизу поясу астероїдів. Резонансний генератор дав збій, і ми з’явилися не там, де повинні були. І в ту ж мить великий астероїд практично вщент розбив задню частину корабля, де були двигуни. Залишилися лише маневрові, яких ледве вистачило, щоб дістатися до планети і більш-менш вдало приземлитися.

Робот зробив паузу і Ольга не втрималася:

 - Що далі?

 - Після жорсткої посадки у горах на північ звідси я виявив, що «Девкаліон» більше не літатиме. – продовжив Осіріс. – Пославши сигнал SOS, я обшукав усе, що вціліло та могло стати у нагоді. Вцілілого було мало: один ровер, бортовий комп’ютер з електронною бібліотекою, трохи зброї для захисту від диких звірів.

 - І все? – не повірила Марта. – Ти не спробував відремонтувати корабель?

 - Спробував, але без наявності технологій хоча б XXI століття нічого б не вийшло. Тому я займався своїми обов’язками: вивчав планету. Через два роки виявив одне плем’я аборигенів, які вважали мене за божество і дечого їх навчив: добувати вогонь, готувати їжу, заборонив канібалізм. Вони виявилися здібними учнями. Головне – в них менше жорстокості і войовничості, ніж у землян. Першу сотню років я часто навідувався до них та навчав. Пізніше – лише раз на сто років.

 - Для чого? – суворо запитав капітан. – Сподобалося бути всемогутнім?

 - Ні. Сигнал про порятунок до Землі летітиме ще кілька сотень років,  а я хотів повернутися із результатами роботи. Прискоривши розвиток аборигенів, я прискорював власне повернення. Крім того, із технологічно відсталими місцевими жителями земляни вчинили б так, як жителі Старого Світу з індіанцями.