Девайс

1. Знахідка.

Ми прокралися у його кімнату як лишень випала нагода. Доля усміхнулася нам, бо за її примхою Павло Бондар із тих бондарів, що раніш жили на хуторі, саме проїздив повз нашого двору на санях, запряжених двійком коней. Ох і хвалько той Бондар! Не він буде, коли не похизується усьому селу, який він багатир. Ще смішні свої хлопячі вуса підкручує, наче який бравий козак. Сміх та й годі. Але дівчатам подобається. Он навіть Зося у вікно зиркнула, коли ті сані на розі зявилися.

Дідова хата стоїть коло роздоріжжя. Павло хотів на усьому ходу вїхати у вулицю, та й не зауважив коріняки, яка з поконвіку стирчить на тому місці, де кошлата верба росла. Верби уже сто років нема, а коріняку із землі ніхто висмикнути не зміг. Усі про неї знають, а Бондар забув.

Тож, заїжджаючи на нашу вулицю, з розгону лівим боком на неї наскочив. То його сані мало на місці не розвалилися, а сам він злетів з них і своїм русявим чубом у снігу й загруз. Я так сміявсь, що мало не забув про наш із Зоською план. І доки дідо рятував Бондара від ганьби, знімаючи його сани з коріняки та радячись із сусідом дядьком Осипом, як їх підрихтувати, ми чимдуж кинулися до дідового сховку.

Дідова хата була не така, як у всіх у селі. Та що там казати, сам дід теж був диваком. Тож і хату собі дивну збудував. Казав, що у хаті мусять бути кімнати, щоб можна було мати свій простір. Що воно таке, той свій простір, нам із Зосею було не ясно. Але було страшенно цікаво хоч краєчком ока його угледіти. У свій простір дідо Сірожа нікого не допускав і двері замикав хитромудрою приспособою, яку ми досі не розгадали. Баба теж берегла дідову келію і гонила нас звідтіль, як тільки було зачує, що ми затамувалися і щось собі замишляємо. А чуття у неї на наші із сестрою замисли було безпомилкове.

Минулого року баби Орисі не стало. Дідо журився, але раду собі давав і нас з Зосею так само радо частував, як і при бабці. І пироги умів напекти і корову подоїти. Казав, що усяка людина мусить бути у-ні-вер-саль-на. Отаке слово вигадав чудернацьке. Воно значило, що добра людина повинна знати й уміти усе, щоб ні від кого не залежати.

Ми ж із Зосею, не залежно від дідових заборон, вельми прагнули потрапити у його кімнату, аби дізнатися, що він так ревно від нас ховає.

Кімната була тісна і без вікон. Малий закапелок з ліжком і деревяною підлогою. То також було чудно – мостити підлогу дошками. Але, нам із сестрою подобалось, бо ногам так було тепліше і у хаті завше було чисто.

Ми засвітили каганець, який стояв на скрині біля дідового ліжка і роздивились довкола. Загалом нічого аж надто дивного тут не було. Окрім, хіба що, полиць на стінах. Їх було багато і вони були одна над одною. На деяких стояли книжки, банячки і невеличкі образи, що їх дідо любив привозити з ярмарків. Казав, що то мистецтво, яке колись високо цінуватиметься серед заможних людей.

Ми із Зосею кинулися до скрині. На перший погляд, там не було нічого цікавого. Кілька тканих доріжок зроблених бабунею, рушники і святкова дідова свита, шмат полотна і кілька стрічок. Я уже хотів було покинути порпатися у тому крамі, але сестрині спритні руки продовжували перебирати у скрині.

- Зачекай, Тимко! Там щось чудне! – прошепотіла вона.

Я про всяк випадок визирнув через кімнату у вікно, де серед вулиці досі вовтузилися дід Сірожик і сусіди. Схоже було, що поломка була серйозна, бо тепер Бондар розпрягав коней, а дядько Осип ніс із двору сокиру і дошки.

- Ну, що там? – нетерпляче спитав я у сестри.

- Диви но... – прошепотіла вона, витягаючи зі скрині якусь дивну одяганку.

Нічого подібного ми досі не бачили ні на простих людях, ні на городських у області, ні на чужинцях на ярмарках. То була свита, з рукавами і полами, але ж пошита з такого дивного матерялу, що шурхотів і виблискував. Гудзиків не було, як і поворозок. Зате була якась тоненька стрічечка із малесенькими металевими зубцями. Наче пилка, але не таке гостре.

- Що воно таке? – запитала Зося, проводячи пальцем по зубцях.

- Та хто ж його зна. – відповів я.

Свита була барвиста, і навіть при світлі каганця було видно, що колір той був не такий, як у речей повсякденних.

Зося засунула руку у кишеню, яких одяганка мала аж чотири, і витягла звідти папірця, складеного у четверо.

- Ану, підсвіти! – наказала сестра.

У тьмяному світлі було видно нумери і риски та одне слово, накреслене дивними чорними чорнилами. «КСЮША»

- Що це?

- Може якесь заклинання... Може дід Сірожа – відьмак.

- Тьху на тебе! Таке скажеш.

- А що тоді?

- А може то й не його, не дідове. Може він де інде узяв, мо виміняв у кого, чи ще чого.

Більше у свиті нічого цікавого ми не знайшли. Її дивний крій і відсутність застібок були єдиною загадкою. Що ж до додаткового шматка, який висів на спині, ми із Зоською здогадалися, що то було замість шапки, аби накривати ним голову, якщо негода. Воно смішне, звісно, але мабуть зручно, бо не загубиться. Та й Зося казала, що колись дещо подібне уже бачила у місті.

Склавши свиту назад у скриню, ми почали було думати, що на тому дідові таємниці закінчилися. Ну, подумаєш – дивна одежина. Але хтозна, чия вона і з яких далеких земель. Може десь у світі у такому ходять просто по вулицях, як має бути.

І знову пильне око сестри надибало щось цікаве.

- Оно там, за образами щось є. Ану... підсади мене. – скомандувала вона.

Я слухняно зібгався, підставивши сестрі свою спину. Вона ступила на мене однією ногою і швидко вхопила з полиці невеличку бляшану скриньку із защіпкою.

- Важкенька. Щось є. – задоволено зблиснула очима Зося.

У скриньці були дивні речі: металева пласка річ із дірочкою на ширшому круглому краю та заглибинами на вузенькому, хрестик на ланцюжку із якогось блискучого темного металу, якого ми ніколи раніш не бачили, кілька чужинських монет з невідомими нам літерами. Віддалено схожі на польські, але точно не вони. Деякі монети мали дірочки посередині, деякі були зроблені з двох різних металів – білого і жовтого.